Адам Джонсон - Син Начальника сиріт

- Я бачила людей з усякими травмами на заводі, - сказала вона. - Ти одужаєш.

І додала англійською:

- Sweet dreams. [17] Солодких снів.

Уранці він, здригнувшись, прокинувся - сон закінчився спалахом болю. Простирадло пахло цигарками й потом, і він зрозумів, що вона спала поряд. Біля матрацу стояла банка з сечею такого кольору, ніби туди додали йод. Але принаймні прозорою. Помацав банку - холодна. Коли зміг сісти, то ніде не побачив жінку.

Світло, підсилене морем, наповнювало собою кімнату. Стягнув із себе простирадло. На грудях у нього був цілий розсип синців, на ребрах - садна. Шви взялися струпами, і, понюхавши, він зрозумів, що треба буде вичавити звідти гній. Гучномовець привітав його: «Громадяни, сьогодні оголошено, що в Америку буде направлено делегацію, щоб розв’язати деякі проблеми, які виникли перед двома грізними народами…» Далі передача пішла за звичною схемою: свідчення всесвітньої любові до Північної Кореї, приклад божественної мудрості Кім Чен Іра, новий спосіб боротьби з голодом для громадян і, нарешті, попередження для цивільного населення від усіляких міністерств.

З вікна тягло, від чого сушені рибини гойдалася на мотузках, і хрящі на їхніх плавцях були як із паперу для ліхтариків. З даху чувся дзявкіт, виття й постійне клацання кігтів по цементу. Уперше за кілька днів він гостро відчув, що хоче їсти.

Потім двері відчинилися й увійшла, важко дихаючи, дружина другого помічника. Вона несла валізу й два п’ятилітрові бідони води. Вона спітніла, але якось дивно посміхалася.

- Як тобі моя нова валіза? - спитала вона. - Я її виміняла.

- Нащо?

- Не будь дурником, - сказала вона. - Віриш, у мене ніколи не було валізи?

- Мабуть, ти ніколи нікуди не їздила.

- Мабуть, я ніколи нікуди не їздила, - промовила вона сама до себе.

Налила йому ополоником рисового відвару в пластиковий стакан.

Він трохи випив і спитав її:

- А там що, на даху собаки?

- Оце життя на верхньому поверсі, - зітхнула вона. - Ліфт не ходить, дах тече, унітаз забивається. Я вже на тих собак і уваги не звертаю. Їх розводить домком. Ти їх іще в неділю не чув.

- А нащо домовому комітету їх розводити? І - стій - що робиться по неділях?

- Хлопці в караоке-барі казали, що в Пхеньяні собаки заборонені.

- Кажуть, авжеж.

- Цивілізація.

- А тебе на заводі не шукатимуть?

Вона нічого не відповіла. Натомість опустилася на коліна й стала перевіряти кишені валізи, шукаючи, чи не залишилося там чого-небудь від попереднього господаря.

- Тобі влаштують час самокритики, - сказав Чон До.

- А я на консервний завод не вернуся.

- Ніколи?

- Ні, - кивнула вона. - Поїду до Пхеньяна.

- Поїдеш до Пхеньяна…

- Отож.

У закутку валізи під підкладкою вона знайшла вже застарілі дозволи на пересування, у яких стояли штампи всіх пунктів перевірки від Кесона до Чхонджина.

- Зазвичай на це йде тижнів зо два, але хтозна, це може статися в будь-який момент, - продовжила ділитися планами жінка.

- Що саме?

- Мені видадуть чоловіка на заміну.

- І ти гадаєш, він буде в Пхеньяні?

- Я ж дружина героя!

- Тобто ти хочеш сказати, удова героя.

- Не кажи такого слова, - обурилася вона. - Мені воно огидне.

Чон До допив свій відвар і повільно, обережно ліг назад.

- Послухай, - сказала вона, - те, що з моїм чоловіком трапилося, це жах. Навіть думати про це не можу. Серйозно, щойно думка в мене спрямовується в той бік, у мені щось просто відвертається від цього. Але ми й одружені були всього-на-всього кілька місяців, і більшу частину того часу він був у морі з тобою.

Щоб сісти, він зробив титанічне зусилля, тож, коли голова вже торкнулася матрацу, приємно було здатися на милість утоми, і ця приємність перекрила всі неприємності лікування. У Чона До боліло майже все, а проте тілом розлилося блаженне відчуття, неначе він цілий день пропрацював на кораблі зі своїми товаришами. Чон До заплющив очі й відчув, як у голові шумить. Коли ж розплющив, сонце вже хилилося на захід. У Чона До було таке відчуття, ніби він прокинувся від звуку дверей, які вона зачинила за собою. Трохи перевернувся й зміг побачити куток кімнати. Там стояв тазик, у якому вона милася. Йому хотілося дотягтися й помацати, чи вода в ньому ще тепла.

Споночіло, і нагодився капітан. Засвітив пару свічок і сів на стілець. Чон До помітив, що капітан приніс якусь торбу.

- Слухай, синку, - промовив капітан і дістав з торби шматок тунця й дві пляшки «рьоксону». - Пора повертати тобі здоров’я.