Адам Джонсон - Син Начальника сиріт

Вигляд у капітана був збуджений, навіть збентежений. Він і далі тримав банку з сечею, і Чон До хотів допомогти йому її поставити. Капітан посунувся на край стільця, наче збирався перебратися на матрац.

- Мабуть, річ просто в тому, що я старий. Тобто, хочу сказати, у людей бувають різні проблеми. У багатьох - набагато гірші, ніж у мене, але я просто не можу без неї жити, просто не можу. Саме до неї думкою повертаюся весь час, і я не те що злюся чи ображаюся через те, що сталося, але мені просто необхідна моя дружина, я хочу її повернути. І, розумієш, ти це можеш, ти зараз можеш усе. Дуже скоро ти зможеш мовити слово, і станеться все, що ти скажеш.

Чон До зібрався був щось сказати, але капітан його зупинив.

- Вона стара - я знаю, що ти зараз подумав. І я теж старий, але це з віком ніяк не пов’язане, тільки здається, що з кожним роком гірше. Хто б подумав, що буде гірше? Ніхто ніколи тобі про таке не розповідає.

Капітан почув, як дахом бігають собаки, і глянув на стелю. Поставив банку й підвівся.

- Якийсь час ми будемо як чужі, - сказав він. - Коли я поверну її собі, буде між нами й таке, про що вона не зможе говорити, я знаю. Але й почнеться щось ніби відкриття. Я цього певен. І тоді до нас повернеться те, що було між нами.

Капітан узяв карту.

- Нічого не кажи. От просто нічого не кажи. Просто подумай над цим, я саме про це тебе прошу.

Потім капітан при свічках двома руками згорнув мапу. Чон До спостерігав цей його жест тисячу разів. Він означав: курс узято, команда отримала завдання, і хай там попереду будуть повні сіті чи порожні, але рішення ухвалено і процес почався.

Знизу знадвору почувся галас, а потім чи то сміх, чи то плач, і Чон До якимось чином відчув, що посеред тих п’яних людей - дружина другого помічника. Згори почулося клацання кігтів: собаки зацікавилися, і можна було простежити, як вони побігли до краю даху. Навіть на десятому поверсі вікна вловлювали звук, і в усьому будинку зарипіли вікна з причепленими жалюзі, люди висовувалися подивитися, що там за громадяни й що вони коять.

Чон До підібрався до вікна, виставивши перед собою стілець і спираючись на нього. Місяць був зовсім тоненький, але внизу у дворі він почув грубий сміх і помітив кількох людей - темні плями. Але він міг уявити блиск її волосся й сяйво її шиї та плечей.

Місто Кінчхе було темне: зерносховище, міськрада, школа, пункт видачі пайок. Мовчав навіть генератор караоке-бару, згасла його неонова вивіска. Старим консервним заводом гуляв вітер, а з парових камер нового хвилями здіймався жар. Біля причалу вгадувався обрис будинку начальника, а в гавані горів єдиний вогник: капітан на «Чунмі» читав пізно ввечері.

А далі - тільки темне море. Чон До почув сопіння і, глянувши вгору, побачив мордочку цуценяти, яке дивилося на нього з даху.

Засвітив свічку й сів на стілець, загорнувшись у простирадло, коли до квартири ввійшла вона. Заплакана.

- Козли! - сказала вона й закурила.

- Повернись! - долинуло знадвору. - Ми просто пожартували!

Вона підійшла до вікна й кинула в них сушену рибу.

Потім звернулася до Чона До:

- На що дивишся?

Витягла з комода щось із чоловікового одягу.

- Надягни-но майку! - кинула йому білу майку.

Майка була замала й різко пахла другим помічником. Просунути в неї руки було справжнім кошмаром.

- Напевне, караоке-бар - не місце для тебе, - зауважив Чон До.

- Козли, - повторила вона й закурила, сидячи на другому стільці; подивилася вгору, наче там було щось таке, що треба було розгадати. - Вони всю ніч пили за мого чоловіка, за героя. - Вона провела рукою по волоссю. - Я випила, мабуть, з десяток чарок сливового вина. Тоді вони стали вмикати сумні пісні на автоматі. Коли я співала щось із «Почхонбо» [18] Ансамбль електронної музики «Почхонбо» - відомий естрадний ансамбль КНДР. Основа репертуару - революційно-патріотичні пісні та корейські народні пісні в естрадній обробці. , у мене вже ніяких сил не було. І тоді вони почали боротися за те, «щоб відволікти мене від цього»!

- Чого ти взагалі з ними водишся?

- Мені вони потрібні, - промовила вона. - Мені скоро виберуть нового чоловіка. Мені треба справити на людей гарне враження. Треба, щоб вони знали, що я вмію співати. Це - мій шанс.

- Ці типи - просто місцеві бюрократи. Вони - ніхто.

Вона схопилася за живіт, їй було недобре.

- Я так стомилася від того, що заражаюся риб’ячими паразитами й маю пити хлорні таблетки. Ти ж чуєш, від мене цим тхне. Ти можеш повірити, що це зі мною зробив рідний батько? Ну, як я можу приїхати до Пхеньяна й тхнути рибою та хлоркою?!