Адам Джонсон - Син Начальника сиріт

- Послухай, - сказав Чон До. - Я розумію, це виглядає не дуже гарно, але, певне, твій батько знав, які є варіанти. Звичайно, він вибрав для тебе найкраще.

Яким ницим і потворним виявилося зараз для нього це - практично повторити твердження, яке він стільки разів говорив іншим хлопчикам: «Ти ж не знаєш, через що вони проходили, твої батьки не відправили б тебе до сиротинця, коли б то не був найкращий варіант із можливих - а може, узагалі єдиний!»

- Пару разів на рік оці люди приїжджали до міста. Поставлять у шеренгу всіх дівчат, і красиві - вони просто… - вона закинула голову й випустила дим угору, - просто зникають. У мого батька були зв’язки, він завжди дізнавався, коли це, і я тоді лишалася вдома, буцімто хвора. Потім він узяв та й послав мене сюди на берег, на цей завод. Але сенс який? Для чого бути в безпеці, для чого виживати, коли ти матимеш п’ятдесят років потрошити рибу?!

- А хто тепер ці дівчата? - спитав Чон До. - Барменки, покоївки чи щось гірше ? Думаєш, оцим п’ятдесят років займатися краще?

- Якщо воно і справді так - то скажи. Якщо саме це з ними й відбувається - то скажи мені точно.

- Та я не можу точно знати. Я зроду в столиці не був.

- То й не кажи, що вони повії, - сказала вона. - Ці дівчата були моїми подругами. - Вона люто кинула на нього оком. - Який же ти шпигун?

- Та я просто радист.

- Чого я тобі не вірю? Чому в тебе нема справжнього імені? Я про тебе знаю тільки те, що для мого чоловіка, який ще з підліткового віку не виріс, усе як тринадцятирічний хлопчисько, - ти кумир. Тому він і возився з твоїм радіо. Саме тому він ледь не спалив судно, коли читав при свічках у туалеті твої словники.

- Чекай-но. Машиніст казав, що то проводка.

- Ну сам дивись.

- Що, він почав пожежу?

- Ти хочеш знати й інші речі, яких він не розповідав?

- Я міг би трохи навчити його англійської, якби він попросив. А навіщо вона йому?

- Ой, та в нього була повна голова безглуздих планів.

- Утечі?

- Він казав: головне - сильно замилити всім очі. Ось гарна ідея, - казав він, - як той начальник заводу, улаштувати таку страшну сцену, що ніхто й близько не схоче підійти. А тоді легко зникнути.

- Але ж сім’я начальника не втекла.

- Ні, не втекла.

- Ну, а після того, як очі замилити, що далі?

Вона знизала плечима.

- Я ніколи по-справжньому не хотіла туди, у зовнішній світ. Для мене це - Пхеньян. Я, урешті, чітко дала йому це зрозуміти.

Від усіх тих зусиль Чон До дуже втомився. Він міцніше обгорнувся жовтим простирадлом навколо пояса, але насправді просто хотів лягти.

- Ти такий стомлений, - сказала вона. - Тобі банку треба?

- Мабуть, так, - відповів він.

Вона взяла банку, але, коли він по неї потягнувся, не відпустила. Так вони вдвох її й тримали, і при свічці її очі здавалися бездонними.

- Тут краса нічого не означає! - промовила вона. - Тільки те, скільки риби ти можеш обробити. Усім байдуже, що я вмію співати, крім отих хлопців, які хотіли «відволікти мене від цього». Але ж у Пхеньяні є театр, опера, телебачення, кіно. Тільки в Пхеньяні я щось означатиму. Мій чоловік, попри всі свої вади, саме це мені намагався подарувати.

Чон До глибоко зітхнув. Коли банка наповниться, настане ніч, а він цього не хотів, бо, коли вона задме свічку, кімната стане темна, як море з другим помічником на його хвилях.

- Сюди б моє радіо.

- Ти маєш радіо? - спитала вона. - А де?

Чон До кивнув у бік вікна, у бік будинку начальника заводу:

- У мене в кухні, - пояснив він.

Чон До проспав усю ніч, а вранці прокинувся: його режим перелаштувався. Уся сушена риба з кімнати зникла, натомість на стільці стояло його радіо; неприєднані частини стояли поряд у пластиковому тазику. Коли ввімкнулися новини, він почув, як весь будинок загув двома сотнями гучномовців. Він дивився на те місце на стіні, де раніше була карта, а тим часом йому розповідали про майбутні переговори в Америці, про те, що Великий Керівник відвідав цементний завод у Сінпхо, про те, що північнокорейська команда з бадмінтону всуху перемогла лівійців, і врешті нагадали про заборону їсти ластівок, оскільки ті регулюють чисельність шкідників рису.

Чон До важко зіп’явся на ноги, знайшов шмат бурого паперу. Тоді натяг зашкарублі від крові штани, у яких був чотири дні тому, коли з ним оте все сталося. За дверима, у кінці коридору, стояла черга до туалету десятого поверху. Оскільки всі дорослі були на консервному заводі, то вона складалася з бабусь і дітей; усі чекали, тримаючи в руках шматки паперу. Коли настала його черга, Чон До побачив, що в кошику повно пожмаканих сторінок «Родон сінмун», яку заборонено було рвати, не кажучи про те, щоб нею підтиратися.