Адам Джонсон - Син Начальника сиріт

- Мій друг! - промовив Чон До. По його обличчю текли сльози. - Я не зміг його врятувати. Він був сам-один у тій чорній воді. Я не зміг урятувати навіть його частину. Я дивився в його очі: він не розумів, де він. Він кликав на допомогу, казав: «Напевне, мене треба рятувати…» - і голос у нього був моторошно спокійний. І тут у мене нога сама перекинулася через борт - і я опинився у воді.

Старий зупинився. Він стояв, тримаючи руки в повітрі, як хірург. Вони були вкриті слиною, слизом, кров’ю.

Чон До вів далі:

- Він сказав: «Темно, я не знаю, де я», - а я йому: «Я тут, слухай мій голос». Він спитав: «Ти там?» Я поклав його руку на своє обличчя, і вона була бліда й холодна. «Я не там, де мені здається, не можу там бути. Корабель десь далеко, я не бачу світла». Оце й були його останні слова.

- «Я не бачу світла»? Чому він це сказав?

Не дочекавшись відповіді Чона До, старий спитав:

- Але ж ти намагався його врятувати, так? Це тоді тебе акула вкусила? А американці - ти казав, вони в тебе цілилися, так?

Пакет із кров’ю в руці Чона До важив наче сотню кілограмів, і він усіма силами тримав його. Коли він зміг сфокусувати погляд на ньому, то побачив, що кров у пакеті скінчилася. Звів очі на старого:

- Що?

- Раніше ти казав, що його останні слова були: «Слава Кім Чен Іру, Великому Керівникові Корейської Народно-Демократичної Республіки». Ти визнаєш, що це - брехня.

Свічка згасла. Зникло і полум’я, і світло, і темрява - і раптово не стало нічого. Кімсан нічого не казав про те, що робити після болю.

- Ви що, не бачите? Це все брехня, - сказав Чон До. - Чому ми не покликали підмогу? Чому я не організував, щоб команді вдалося врятувати його? Якби команда працювала злагоджено, ми б змогли його врятувати. Я мав їх благати, мав стати на коліна перед ними. А я нічого не зробив. Намок та й усе. Єдине, що відчув, - це як татуювання болить.

Старий сів на другий стілець. Знову налив чаю й тепер уже випив.

- Але ж більше ніхто не намок, - промовив він. - Ти ж більше нікого з акулячим укусом не бачиш. - Він роззирнувся навколо, немовби гадаючи, де це вони сидять. - Я скоро вийду на пенсію. Скоро все старше покоління піде. Не знаю, що тоді буде з країною…

- А що з нею буде? - спитав Чон До.

- Із дружиною другого помічника? Не хвилюйся, ми їй кого-небудь хорошого знайдемо. Знайдемо когось вартого його пам’яті.

Старий витрусив із пачки цигарку й не без складнощів закурив її. То була «Чхолліма», таку марку курили в Пхеньяні.

- Просто не корабель, а якась фабрика героїв.

Чон До намагався викинути порожній пакет, але пальці не розтискалися. Можна вимкнути руку, щоб нічого не відчувати, а назад як увімкнути?

- Даю офіційне підтвердження, - промовив старий. - Твоя історія підтверджена.

Чон До подивився на нього:

- Ви про яку історію?

- Про яку історію? - повторив старий. - Та ти тепер герой.

Старий запропонував Чонові До цигарку, але той не зміг її взяти.

- А факти? Вони ж не узгоджені. Де відповіді?

- Немає такої речі, як факти. У моєму світі всі відповіді на запитання йдуть ось звідки. - І він показав на себе, але Чон До не зрозумів, на яку саме частину тіла: серце, живіт чи яйця.

- А де вони? - спитав Чон До. Він бачив перед собою дівчину на веслах, яка стріляє своєю сигнальною ракетою, відчував холод щоки другого помічника, якого акули тягнуть під воду. - Ми їх коли-небудь знайдемо?

Уві сні Чона До кусали акули, актриса Сан Мун кліпала й мружилась, як Руміна, коли їй в очі потрапляв пісок. Снився другий помічник, який плив далі й далі в різке світло. Раптовий біль - але спить він чи ні? Очі блукали під набряклими, непідйомними повіками. Нескінченний запах риби. Гудки сповіщали про світанок, і наставала ніч, коли затихав маленький холодильник.

Усі суглоби, здавалося, задерев’яніли, і кожен глибокий вдих перетворював груди на горнило болю. Коли він нарешті зміг здоровою рукою знайти поранену, то намацав товсті нитки хірургічного шва. Краєм пам’яті згадав, як капітан допоміг йому піднятися сходами житлового будинку до квартири, де мешкали другий помічник і його дружина.

Гучномовець - «Громадяни!» - цілий день складав йому компанію. Після обіду вона приходила з консервного заводу, і на її руках ще залишався запах мастила. На плиті торохтів і свистів маленький чайничок, вона підмугикувала під «Марш Кім Чер Іра», який позначав завершення випуску новин. Потім її руки, крижані від спирту, дезінфікували його рани. Ці руки перевертали його в ліжку, щоб змінити постіль чи спорожнити міхур, і він був певен, що відчуває на її пальцях слід від обручки.