Адам Джонсон - Син Начальника сиріт

Старий повів його на покинутий консервний завод. Від заводу з високими стелями залишилися тільки величезні парові камери, самотні газові маніфолди й іржаві рейки, вмуровані в цементну підлогу. Крізь дірки в даху пробивалися промені сонця; там стояв складаний стіл і два стільці.

На столі був термос. Сивий чоловік сів і повільно, з рипінням, відкрутив кришку руками, що працювали наче у великих рукавицях. Знову здалося, що він дав своїм очам відпочити й заплющив їх, але він просто був старий.

- Тож ви інспектор чи якось так? - спитав Чон До.

- Що вам відповісти? - промовив задумливо старий. - На війні я був відчайдушним. А коли ми перемогли, то й далі був готовий до всього.

Він нахилився вперед, промінь освітив його голову, і Чон До помітив силу-силенну шрамів під його коротким сивим волоссям.

- Тоді я міг би називати себе інспектором.

Чон До вирішив повести безпечну гру:

- Війну виграли такі великі люди, як ви, ви прогнали імперіалістичних загарбників!

Старий налив чаю в кришку термоса, але не пив, просто тримав і поволі крутив її двома руками, а кришка парувала.

- Ця історія з вашим юним рибалкою - вона дуже сумна. Смішно те, що він же справді був героєм. Я сам підтвердив його історію. Він справді кинувся на озброєних американців із самим рибальським ножем. Таке шаленство додає людині поваги чужих, але відбирає в неї друзів. Я про таке добре знаю. Може, оце й сталося між командою і юним другим помічником.

Чон До сказав:

- Другий помічник не кликав американців на наше судно. Він не шукав проблем на свою голову, не кажу вже про смерть. Ви ж чули, що його з’їли акули, так?

Старий нічого не відповів.

- У вас немає олівця чи паперу, чогось такого?

- Ми спіймали вашого товариша на плоту сьогодні вранці. То було навіть раніше, ніж ви передали повідомлення про той так званий напад. У нього було багато цигарок, але сірники він не вберіг, і вони промокли. Кажуть, що ваш товариш плакав над своїм учинком і не міг зупинитися.

Думки Чона До відразу кинулися в інший бік. «Бідний дурник», - подумав він. Чон До раніше гадав, що він і слідчий більш-менш заодно, але тепер розумів, що він сам-один і все, що в нього є, - оця історія.

- Краще б ця брехня була правдою, - відповів Чон До, - бо тоді другий помічник був би живий, а не загинув би на очах у всіх нас. І капітан би не мусив розповідати його дружині, що вона ніколи більше його не побачить…

- Його ніхто більше не побачить, у цьому я можу вас запевнити, - мовив старий. І знову здалося, ніби він задрімав. - Чи хочете знати причини, чому він утік? Гадаю, він казав про вас.

- Другий помічник був гарний товариш і герой! - вигукнув Чон До. - Може, ви б виявили трохи поваги до покійного?

Старий підвівся.

- Напевне, мені потрібно перевірити вашу історію. - І перша атака була короткою і прямою - кілька різких ударів у лице. З хворою рукою і з зайнятою пакетом із кров’ю здоровою, Чон До нічого не міг йому протиставити. - Скажи, хто це придумав, - мовив старий і вдарив Чона До по черзі в обидві ключиці.

- Чому його не випустили південніше, ближче до ДМЗ [16] ДМЗ - уже згадувана в тексті демілітаризована зона між Північною і Південною Кореями. ?

Чон До якимось чином застряг на стільці, і два рубані удари по рухомих ребрах зовсім його так зафіксували.

- Чому не дезертирували інші? Чи ви його вигнали?

Спалахи болю пробігли його шиєю, носом, вухом - і після того в очах почало пливти.

- Американці повернулися, - тримався свого Чон До. - У них грала гучна музика. Одягнені вони були по-вуличному, навіть у черевиках зі сріблястими галочками. Один із них погрожував спалити корабель. У нього на запальничці була крилата ракета. Раніше вони сміялися з нас, що ми не маємо унітаза, а тепер сміялися з того, що він з’явився.

Старий ударив Чона До просто в груди, роз’ятривши свіже татуювання: обличчя Сан Мун загорілося вогняними лініями над серцем. Старий зупинився й налив іще чаю, але не пив, просто погрів руки об кришку. Чон До тепер розумів, як це буде. В армії його тренером з болю був Кімсан. Увесь перший тиждень вони сиділи за столом, доволі схожим на оцей, і споглядали свічку, яка горіла між ними. На її вершечку колихався малий і гарячий вогник. На їхніх обличчях було світло й тепло. А далі, за межами світла, починалася темрява. «Ніколи не давай болю зіштовхнути тебе в темряву, - навчав його Кімсан. - Немає нікого, тільки ти один. Коли ти відвернешся від вогника, він зникне ».