Адам Джонсон - Син Начальника сиріт

- Проста жінка, - стала вона розповідати, - у простіші часи. Її чоловік пішов на війну з імперіалістами. Був хороший, його всі любили, але як голова колгоспу він був занадто поблажливий, і це позначалося на продуктивності. Під час війни селяни ледь не помирали з голоду. Минає чотири роки, його вже вважають померлим. І тут він повертається. Чоловік ледве впізнає свою дружину, і сам на лице повністю змінився - обгорів у бою. Війна загартувала його, і він стає холодним, жорстким керівником. Але врожаї підвищуються, їх вистачає всім. Селяни сповнюються надії.

- Ану ж бо вгадаю, - сказав командир Ґа. - Це, мабуть, там жінка починає підозрювати, що то не її справжній чоловік, а, отримавши доказ, мусить вирішити, чи пожертвувати своїм особистим щастям заради добра для людей.

- Що, сценарій аж настільки очевидний? - здивувалася вона. - Аж до того, що людина, яка зроду кіно не бачила, може відгадати його зміст?

- Я тільки міркую про кінцівку. Може, там буде якийсь сюжетний поворот, завдяки якому колгосп виконає план і жінці буде добре?

Вона зітхнула:

- Немає там поворотів. Сюжет такий, як усі: я страждаю, страждаю, а тоді фільм закінчується.

Голос Сан Мун у темряві був сповнений такої печалі, як останні закадрові слова в «Батьківщині без матері», коли японці заковують героїню в ланцюги, щоб вона не завдала собі шкоди під час інших спроб до втечі.

- Людей твої фільми надихають, - сказав він.

- Правда?

- Мене надихають. І твоя гра показує людям, що страждання може приносити добро, що воно може бути шляхетним. Це краще, ніж правда.

- А яка правда?

- У тому, що воно безглузде. Це просто щось таке, яке інколи має бути, і навіть якщо з тобою страждають тридцять тисяч, усе одно ти сам-на-сам зі своїм болем.

Вона нічого не відповіла. Він знову звернувся до неї:

- Ти маєш радіти. При тому, скільки справ у Великого Керівника, він тиждень придумував тобі новий фільм.

- Ти що, забув його штуку, як тобі набили пику на очах у всіх столичних янбанів ? О, він матиме нескінченне задоволення від того, що я повністю викладаюся, граючи у фільмі, який ніколи не вийде на екран. Його страшенно розважатиме це видовище - коли я гратиму жінку, яка має віддати себе новому чоловікові.

- Він не намагався тебе принизити. За два тижні приїдуть американці. Він зараз зосереджений на тому, щоб принизити найбільшу державу світу. Він привселюдно визнав твого нового чоловіка, майже офіційно його замінив. Забрав він у тебе «Жінку для втіхи». Вирішив так. У цей момент, коли б він справді хотів тебе скривдити, то так би й зробив.

- Я тобі одне скажу про Великого Керівника, - промовила Сан Мун. - Якщо він хоче, щоб ти багато втратив, то дає тобі що втрачати.

- Але ж ворожнеча в нього була зі мною, а не з тобою. Яка в нього причина…

- Стій, - зупинила його вона. - Ось і доказ, що ти цього всього не розумієш. Річ у тому, що Великому Керівникові не потрібні причини.

Він ліг на бік і подивився їй у вічі.

- Давай перепишемо сценарій, - сказав він.

Якусь мить вона мовчала.

- Візьмемо ноутбук твого чоловіка й видозмінимо сюжет. Хай і селяни виконають план, і жінка стане щасливою. Може, зробимо так, щоб перший чоловік несподівано повернувся наприкінці фільму!

- Ти хоч розумієш, що кажеш?! - скрикнула вона. - Це ж сценарій самого Великого Керівника!

- Що я точно знаю про Великого Керівника - йому важливе задоволення. І він у захваті від хитромудрих рішень!

- Яка тобі різниця? - спитала вона. - Ти ж казав, що після від’їзду американців він тебе позбудеться.

Він перекотився на спину:

- Еге ж. Так і є.

Вона помовчала.

- Думаю, тут треба не чоловіка з війни повертати, - сказала вона. - Тоді буде силове з’ясування стосунків, і фільм апелюватиме скоріше до почуття честі, ніж до почуття обов’язку. Зробімо, щоб голова сусіднього колгоспу позаздрив успіхам обгорілого чоловіка. Оцей другий голова сам нечесний і підмовляє такого ж нечесного партійця підписати ордер, за яким того чоловіка відправлять у табір на перевиховання за не довиконаний раніше план.

- Ага, - погодився командир Ґа. - Тепер у нас не жінка загнана в глухий кут, а перед чоловіком постає вибір. Якщо він визнає себе самозванцем, то осоромиться, але буде вільний. Якщо ж стверджуватиме, що він справді її чоловік, то без ганьби йде в табір.

- Жінка майже переконана, що цей чоловік з опіками - не її. А якщо вона помиляється, і він просто став твердіший і холодніший через люту війну? Що, як вона дозволить, щоб батька її дітей позбавили волі?