Василь Базів - Брати, або Могила для «тушки»

— Так я кончив на тому, пані Анастасія і ви, святой отець, шо перед нами — ісполін. Ілья Муромєц. Він же Гоша Капець. А поетому така людина видающаюся, така людина велика заслужила усією своєй жізню, щоб мать тоже велику могилу. Тому, святой батюшка, ми вас просим, щоб ви помогли нам у цьому святому ділі — похоронить мого боса не як людей, а як фараона з Наполеоном. Вот італьяшка уже розрісував етот ешафот, ну, то єсть саркофаг. Бо то так не по поняттях: як жить — то для народа, а як вмирать, то тому народу похер. Короче, щоб ми похоронили шефа, як етого Бонапарта. Він, кстаті, був коротишка, а могіліще йому відгрохали, якщо цей містер сеньйор не загинає. За шо і вип’ємо, то єсть за упокой. Цокаться не будемо, шеф?

Пили якось із недорозумінням. Домочадці були у курсах, а отець із дружиною цього похоронного тосту збагнути не могли. Але депутатська премудрість не завжди доступна простому виборцю.

— От ви бачите, товариство, які у нас різні депутати. Пусти такого на трибуну, — зайнявся критикою товариша по фракції Гоша. — Коли нам той партайгеносе місця у списку розписував, каже, будете із вашим горілою рядом. А я кажу: ви що, пане провідник демократії, Сікач вообще возомніт. Йому десять местов ніже у списку депутатів. А він, ну ви знаєте його по телевізору, похожий на небритого Берію, каже: може не пройти, а ми бабки не вернемо. А я кажу: ви хоч і вождь з Дніпродзержинська, кузніци кадрів для диктатури пролетаріата, а не в курсах. Едік мав харошу соціалогію — Сікач проходив желєзно. Але що ми все про грішне. От, святой отець, хочу вам задать питання в лоб. От єсть загробна жізнь чи це усе сказки Крилова?

Гоша, як вроджений клептоман, не міг не бути філософом. Він перетворювався на справжнього Сократа, коли часом задумувався над тим, що життя таке коротке, а бабла так багато. Кричуща несправедливість. Є два варіанти — або життя продовжувати, а тут за сотню ніяк не перетягнеш. Або бабло туди, на той світ, перетягнути. Тому його релігія цікавила саме у цьому прагматичному сенсі — раз попи говорять, що є загробне життя, то нехай скажуть, як туди, у ті загробні офшори, бабки перекинути. Як через паркан. Бо воно дурня виходить: тут награбастав на десять життів, але усе залишай, а там починай усе з нуля. Несправедливість кричуща, а відповіді попи не дають.

— Загробне життя — то канон нашого християнського віровчення, — нічого нового отець цим вступним словом не відкрив. — Душа безсмертна. І смерть наша — це не кончина людини, а лише перехід у світ інший, той загробний, де воздасться кожному по ділах його.

— Ну як воно воздасться, коли його не можна взяти із собою. Хоча мені у Єгипті розповідав один бедуїн, що фараони брали із собою, правда, по мєлочовці там — посуду, рабів, бабів придворних. Я теж скажу: Льолька, щоб тебе закопали біля мене, якщо не першою вознесешся на небеса, царство тобі небесне.

— Я не можу тут сидіти і слухати цю маячню. Боже, як мене усе це дістало. — Оля, дружина Капця, виробила звичку просто мовчати. Виправити цей звіринець, у який вона потрапила, у неї не було сили, хоча спочатку пробувала. А потім махнула рукою і жила так, наче не існує у її житті цього виродка. Як правило, вона витримувала ритуал із функцією присутності першої леді нардепа, але цього разу пішла, грюкнувши дверима.

— Куди ти? Гостей покидаєш? — пробував зупинити, але махнув рукою Гоша. — От її спитав, а вона не знає. Такий у неї уровень умствєний. Треба тягнутися до чоловіка, друг ти чєловека. Вона не знає, а я вспомнив. У Турції чи на Канарах я бачив, як уважаємі люди вмирали. Ну там до нашої ери. І опять ті самі фараони. Брали із собою коня, слуг, золотішко, драгоценні камні. То так, Едік, якби я вмер, а тебе заживо рядом со мною закопали. На той світ відправлялись во всеоружії. Щоб не із голою попою явиться до раю. А як ти двінєш туди, як ви кажете, в загробну жізнь, яка не кончається, коли у тебе там метр на два. Пространства. Тому умні люди й будували піраміди. А чим ми хуже? Тєм боліє, що ми віруючі. Я вам так по секрету скажу. Я інтересувався. У кожного уважающого себе депутата єсть, уже припасена могилка. І така, що Бонапарту Ватерло Бородіном покажеться. І вот, у задачі питається. Шо ваш депутат хуже, святий отець, щоб про його могилу не подбать? Он я вам не представив. То синьйор із Рима.

— Із Флоренції,— Едік тут як тут.

— Та яка разніца. Він же у вічному місті живе. Думає про вічність. Не то, що ми. От ви, отець, Папу бачили?

— Ну як, Петре Павловичу, ми ж разом з вами на прощу у Ватикан їздили. Ви що, забули? Такі події у житті людини незабутні.