Василь Базів - Брати, або Могила для «тушки»

— А зверху іще ікорочкою посипать потолще. Ви, дорогі гості, угощайтесь. У мене ікра прямо із Байкала, екологіческі чістєйша. Особєнно вот ета крупна, чорна, чорненька, що й Обамі не снилася. Прямі поставки. Там у мене тоже схвачено. Начальник рибного промисла — тоже грішник, що покаявся. Його нари були наді мною. Мнітєльний такий був, крутився по ночам, но я його терпів. А тепер у нас вот — споживча кооперація. Примєрно як бізнеса із церквою. Через їмосць офіру на церкву передаю, можна сказать, на регулярній основі. Хто ж, як не раб Божий Петро, збудував каплицю при в’їзді? А дорогу на цвинтар? Їду однажди, а несуть жмуріка слєдующого. Ну я зупинив мерс і весь кортеж. По-християнськи, щоб не обідить людину. Ізбіратєлі ж, как-нікак, хоть і вмирають як мухи, а на дорозі — яма на ямі. Аж підкидують тим покойніком. А несуть же на плечах, то вам не Київ — депутат на катафалку із клуба Кабміна із почестями по регламенту на Байковий цвинтар. Негоже, думаю. На другий день дав команду заасфальтувать цей останній путь. Усього не заасфальтуєш, а останній путь можна. Скільки його там — кілометр з гаком.

Отець справді висловив щирий подив. Був він чоловік за вдачею цілком придатний для духовного сану. Дивився на паству, як на невинних ягнят. І хоч бачив, приміром, що перед ним — чистокровний сатана у людській подобі, але гладив по голівці і прощав гріхи. Як казав Гоша, «больно ви до нас снісходітельні, отєц. А може, «так і нада».

— Так то ваша робота? Навіть нічого не сказали. Але ви так умієте: зробив — і похвальби не ждете, — духовний провідник ніколи не упускав нагоди, щоб похвалити парафіянина за добре діло.

— А яка хвальба, отєц, від тих, що окочурились? Хотя я до них з уваженієм. Ви читали книжку «Мертві душі»? У нас на зоні була така книжка у бібліотеці. Обрегочешся. Я ж у літературі розбираюсь, не то, шо некоторі — Анна Ахметова, говоре, тупак із Печерського бугра. От дайот, лінгвіст макеєвський. У нас, в опозиції, таких нема. Усі підковані. Но це мєжду нами. Ну його… Режим нинче. Лучше не связиваться. Так от — я підійшов творчески до творчества Гоголя Миколи Васильовича. Він же наш, українець, хотя писав не на чистій українській, а на суржику, як оце я говорю, — іногда русизми проскакують. Я ж бачу, як ви трудитесь у поті чола, святий отєц. План перевиполняєте перед небесною канцелярією. Їдеш у село на цю дачу, бувало, а на цвинтарі знову ціла шеренга свіжих могил. Як би фронт пройшов. Жалко мені стало. Ето же електорат. Ізбіратєлі. Коли вони усі дуба вріжуть, хто за мене голосувать буде? І тут я вспомнив Гоголя — шо то значить брат по крові. Умнічка. Мертві душі придумав, хоч вроді і не був депутатом Верховної Ради. А зачєм їх вичеркувать із списків ізбіратєлів? Хай собі будуть. Вічно живі. Борці за волю України. Вас нема, але ви з нами, у списках виборців. Оттуда й віддаєте свій голос за націоналіста. Ви окочурились, а ваше дєло живе і перемагає. Спіть спокійно, а ми і за вас повоюємо. Я говорю директору школи — він голова комісії, а він каже: під вашу отвєтствєнность. А платить треба, хитрий такий філолог, не хуже Гоголя, тоді членам комісії за мертві голоси вдвойнє. Риск великий. Стаття є, коли покойнікі вроді би як голосують. Правильно я говорю, отєц? Нашо нам вичеркувать павших героїв, як каже он Едік, електоральних баталій.

— Та я не дуже розбираюся у політиці. Я-то видаю свідоцтво про смерть на другий день, а вам, депутатам, видніше. — Отець справді не знав, як тут сказати чогось по­вчального.

Запримітивши, що парох запнувся в інтелектуальній полеміці із членом парламенту, на виручку висунулася ємосць:

— Ми так рідко зустрічаємося, Петре Павловичу. Хіба у телевізорі тільки вас бачу на пленарному засіданні. Ви хоча б коли моргнули.

— А що, можна попаді моргать, — розреготався, як у баньці з дівчатами, Гоша. — Якщо отець дозволять. Ви ж моя виборниця. Чи, може, ви за партію власті голосували?

— Ви що, жартуєте? Не тільки сама голосувала, а все село загітувала за вас.

— Знаю, знаю. Ви ж моя, як це, Едік, в Америці називається, головний мій лобок в народі.

— Лобіст, Петре Павловичу. — Реакція Едіка була миттєвою. Він знав, що за політичною лексикою довіреного йому народного депутата після третьої чарки потрібен потрійний технічний догляд.

— Ми тут унизу дуже пильно стежимо за вашими парламентськими перипетіями, — зробила вигляд, що не почула обмовку, пані Анастасія. — І радіємо за ваші перемоги. Яка все-таки боротьба була за цю кнопку. Це просто велика перемога національно-патріотичних сил. Стояли до кінця. Не спали. Ночували. Прямо у залі вареники їли, що їх приготувала славна письменниця. Щоб зломити ворожі редути. То так здається, хто не розуміє, але депутатська праця — не тільки почесна, а й дуже важка.