Василь Базів - Брати, або Могила для «тушки»

— Цілком вірно, Петре Павловичу, — насипаючи із миски чорної ікри, дав науковий коментар знавець. — Це Лєнін був зробив, що церква була відокремлена від держави, а щоб від бізнесу — такого навіть при більшовиках не було.

— Потому я завсєгда радий бачити вас у своєму домі, отець Нікодім, і вашу супругу Настю. То биш їмосць Анастасію. Вот взяти у селі. Як було за Польщі, бабця мені розказувала. Шибко грамотний був поп, чи, як тоді називалося, ксьондз, а депутатів тоді не було, щоб отак у селі прямо жив. А тепер нас двоє, на чому усе держиться, — церква і бізнес. Я, приміром, завсєгда готовий підсобить, чим нада. Їмосць Анастасія знають, а вам, святий отець, необізатєльно усе це знать про далі наші мирські і грішні. А отець в отвєт за мене слово замовить отам! — Гоша встав на крісло і тицьнув пальцем прямо у небо. — Отак і живемо — баш на баш. Тому давайте піднімемо за союз нерушимий хреста і молота нашого трудового! Хто не п’є до дна, той паршивая свиня! Гахнемо, гей!

Скільки Карасяєв не трудився, щоб відучити цього дворазового зека від цього свинячого заключного акорду його інтелектуального злету, але це те саме, що відучити ту саму свиню під себе в туалет ходити. Повадки рецидивіста — це не надовго. Це на все життя. Он живе у віллі нарівні з принцом Монако, а звелів побудувати у дворі парашу, куди й ходить. Звичка. Безумовний рефлекс із набутим інстинктом на пару. А більше нічого, окрім інстинктів та рефлексів у цій амебі й не було.

— Дякую вам, Петре Павловичу, за запрошення гостювати у вас. Наша парафія невеличка і маліє, як потічок у посуху, але ми гордимося, що наш парафіянин — сам народний депутат України. — При цих словах Сікач показав промовцю два пальці. — Ой, вибачте, дійсно аж два народних депутати на одній парафії. Напевно, такого немає у всій Україні.

— Зуб даю, батюшка, нема такого. Даже на Донбасі, — ляснув себе у груди горила Гоші, він же нардеп із кликухою Тушка № 2.

— Ти, Сікач, хоч і член комітета по духовності, но тонкощів не доганяєш. Це у них там, у москалів, батюшка, так по-панібратськи, а у нас тут, у католиків, так нєльзя — у нас треба обращаться — «святий отець», — поправив колегу по парламенту Гоша.

— Та вже не журіть його. То гріх невеликий. Головне, щоб у людини віра була тверда, — промовив парох, гладячи кришталеву чашу.

— О, нащот цього я за Сікача ручаюсь. Буває, десь так піде нам юзом на стрєлках чи навіть на елементарних тьорках, то да сьо. Перестрілка там случайна приключилась. А потім, ви би бачили, Сікач, коли ділов натворить, іногда і в мокруху влізе, а потом так душевно кається, що Юді не снилося. — Капець нарешті проковтнув клятого омара, що звисав із рота, як козацькі вуса. — Дуже віруючий він чоловік, а все ваше виховання, святой отєц. Вообше у нас, у депутатів, жізнь, як говориться, опасна і трудна. Попробуй не згрішить. Але опять же у нашім ділі християнськім, я так понімаю, святий отєц, головне — покаяться. Ви так казали у церкві, я сильно запомнив, що Богові дуже нравиться грішник, що покаявся. Даже єсть спеціальний празник для нас — «Неділя блудного сина» називається. Вот узяти мене і мого брата Василя. Він такий весь правильний із сєбя. А я думаю, що Бог любить мене більше, потому шо я, чуть шо, одразу до отця Нікодіма і каюся, як окаянний. Хоча усього, отєц, вам нільзя розказувать, єслі чесно. Ви якби усе знали із нашей жізні мнотрудной депутатской, вам би криша поїхала. Но всьо равно нільзя відділять бізнес від церкви. Бо шо воно вийде: якщо не покаявся — більше на діло не пішов, і бізнес став на місці. А так нільзя. Треба розвивать країну. Куди би ми, слуги народа, пішли каяться? Отець Нікодім, треба отдать йому належне, яку б сувору правду я йому не сказав на сповіді, завсігда гріхи отпускає. Іди, каже, і не согрішай. Щоб не согрішать, то воно не получиться, але головне, що людина опять назад йде каяться. А я, коли мені гріхи відпущені, коли я уже без гріхів, як святий стаю в один момент, я в долгу не останусь. Скажіть, отєц?

Єгомосць пробував настромити на виделку рожевобокого заморського фрукта, якого досі не бачив у житті, але перша спроба виявилася невдалою, і делікатес злетів над залом засідання і завис на першому ярусі велетенської венеціанської люстри.

— То є правда, про парафію ви дбаєте, і не про одну. У вашому виборчому окрузі багато отців працює, й усі чекають від вас допомоги, — резюмував священик. — Бо люди нині бідні, що вони там на тацю можуть кинути? Якби не офіра депутатів і просто чесних бізнесменів, то нам, служителям культу, жилося б дуже важко. Бо живемо ми не хлібом єдиним, але коли його немає, того хліба? А людина, вона грішна. Хоче того хліба, щоб був білим, та ще й із маслом.