Василь Базів - Брати, або Могила для «тушки»

— Пролонгація каденції, — поправка була внесена у робочому порядку.

— В момент прологнації полномочій президента, то єсть в момент, важний для національних інтересів, ми тебе легалізіруєм.

— Вибачте, так то ж «тушка» називається! — скрикнула свята наївність, бо цієї щиросердної риси пані Анастасія набралася від свого праведного чоловіка.

— Ну шо ви обіжаєте свого депутата. Я вам хіба давав повод? А ви шо думали, що депутат — то тупий бичара, що пре тільки вперед і заднього хода у нього нема? Война — херня, пані попадя. Головне — маньоври. А шо то за депутат, що не вміє маневрувать. Он ті, що там на портретах, президенти, — де вони зараз? На допити ходять. А Капець є там, де був. Не на бобах, а на бабках. А бабло побєдіт зло, даже самого строжайшого режима. Але я шо-то розпатякався чересчур. Замьотано. Давайте вип’ємо, як мене вчили ще у мєстах столь віддальонних, — за єдність демократії і народа!

— Ой, та вже не згадуйте ту свиню. Ми краще нею закусимо. — Хто б міг подумати, їмосці вдалося присікти набутий імунно дефіцит культури. — Ви нам краще розкажіть, Петре Павловичу, яка там атмосфера панує у коридорах влади? Адже парламент — це найвищий орган, а нам із телевізора не все видно.

— А пускай Сікач вам розкаже про атмосферу. То він в основном по коридорах шастає, пока я внімательно засідаю. — Гоша чомусь не хотів говорити, бо трохи образився, що його перебивають.

Сікача на трибуну парламенту випускати було небезпечно не тільки для вітчизняного парламентаризму, а й для національної безпеки в цілому. А от за столом йому часом дозволялося відкривати рота:

— Та шо сказать. Народ там разний. Но наших, шо приятно, стало побільше. Ідеш по коридору, а навстрєчу тобі колега — по значку видно, нардеп, но незнакомий. Ну і знакомишся. Первим ділом — де сидів, коли вийшов. Там, шоб ви знали, ті, що не сиділи, чувствуют себе невдобно. В меньшенствє. Ну є еті. Шеф, можна говорить? Як вспомню, то вздрогну. Мене уже тіпає. Як народного депутата.

— Це ті, що проти європейського вибору нашого народу? — спохватилася політично підкована попадя.

— Та нє, еті якраз за вибор.

— Так а чого ж вас тіпає?

— А тому, що вони педерасти.

Сікача занесло у прояви відхилення від політкоректності, яка в умовах демократії повинна гуртувати депутатські ряди, а не розвалювати роботу у стінах сесійної зали.

— Ну-ну. Ви його ізвініть. Воно ще тільки первий созив. — Гоша просто мусив втрутитися і повернути полеміку у русло культури мовлення. — Як, Едік, по-научному? Гомосексуалісти. Їх там тьма тьмуща. Особенно у туалеті замітно. Підглядають один за одним. От як ви, святий отець, до цього паскудства, прости Господи, ставитеся?

— Господь покарав за содомію Содом і Гоморру. Що тут скажеш, — була відповідь.

— Я б їх тоже усіх на безлюдний остров. Пусть там трахаються. Без продолженія рода. Нє, но мужик должон буть мужиком, а не підставляться. А які вони влізливі, щоб ви знали. Я їх ше по зоні помню. А тут тоже. Я лічно порвав той проект про пропаганду секс-меншин, а вони знову пхають. Ох і влізлива ця содомія. А у вас як с етім злом, містер синьйор?

— Сі. Сі… — стрепенувся Бранделлі, задрімавши у дебрях чужородного парламентаризму.

— То у вас сі-сі, а у нас — Сі-сі з іншим наголосом. Як каже наш прем’єр Ціцерон, — крово-сі-сі. А народ говоре прямо: кров з молоком. Ти подивись, сеньйор, у яких полушаріях сі-сі я тебе посадив? З одного боку, пані Анастасія. А з другого — дружина народного депутата, моя улюблена Льолічка, що полюбляє помовчать, коли державний її муж речуху толкає. Але шо ми всьо про політику. От же ж народ наш такий зазомбований і забембаний — всьо про політику. Сікач, давай речуху, ой як там, Альона, спіч толкни.

— Я вообще-то не по етім дєлам, щоб язиком теліпать. — Сікач підвівся, і було видно, що руки його звисають неначе нижче колін. — Але я хочу піднять тост за боса, то єсть за Петра Павловича! Скільки я його знаю, ще по первій ходці, і завжди удівляюсь, яка велика людина. Де б він не працював — чи на лісоповалі, чи у парламенті…

— Ти давай без мамуарів. Кому це інтересно, — знову Сікача треба було зупиняти. — Хотя про лісоповал вспомнив… А ви знаєте, дорогі гості, як я в націоналісти вступав? Визивають мене на їхнє політбюро. Товаріщі із ОУН, а нєкоторі із УПА. Один старічок сразу питає: що ж ти так рідну мову солов’їну ковиркаєш, скурвий ти сину? А тут за мене заступається дєдушка такий із колодками — я йому звелів у нашому ресторані на базарі столик виділить, коли прийде, і завсєгда на халяву борщу налить — пускай підкормлюється після Сибірі. Так він каже: спам’ятайтеся, провідники. То над ним поіздєвалась советска власть, шо він у муках материнську мову призабув, а ви його добиваєте. Короче, согласілісь, шо я герой, раз вобше прийшов оттуда і вобше людиною остався і члєнораздєльно виражаюсь. Тут другий такий, із Балави УПА. Дивиться на мене так подозрітєльно: що ж ти, каже, москалям там народне господарство нарощував, у тому Сибірі. А я в отвєт говорю: нєт уж, дєдушка провідник, я етім імперілістам как раз економіку підривав. А це як — сполошився провід заінтересовано. А я говорю: на лісоповалі в тайзі ліс валив і китайцям сплавляв. То був, кстаті, мій перший опит по контрабасу. Була у нас така подпольна артіль Байкал-Амур-Амудар’я. І я говорив правду. На політбюро врать не положено. Ну, за це сприяння Китаю, шоб він економічно укріпився і напав на москалів, мене і возвели в герої. Почьотного дали. Продолжай, Сікач.