Василь Базів: Брати, або Могила для «тушки»

Василь сидів біля вікна і малював картину, коли у двері постукали, і від звуку цього акуратного неначе обірвалася струна між сузір’ями на полотні. Навіть внучатий племінник да Вінчі менше здивував його на порозі, ніж вона. І треба ж такому статися — вперше у цій ері до нього прийшла вона. Із того світу, у якому тепер жила, і раптом повернулася у світ цей.

— Чи впустиш? — Оля справді не була певна, що їй буде дозволено зробити крок уперед.

Зніяковів і Василь. З голови не вступалися Петрові продажні посли із парафіяльного уряду, а тут… Виходить, він запустив свою важку артилерію — прислав власну дружину. Куди вже далі…

— Які гості! Спозаранку на світанку. — Підсвідома радість бачити її брала верх. Бо що воно — ситуативна комбінація умовних суспільних відносин обріч твердь взаємин душ. — Не впущу — мусиш заколядувати.

— А ти маєш чим заплатити за коляду? Хіба що цією картиною? — Психологічні бар’єри танули на очах, повертаючись до первозданності.

— Навіть якби Кабальє стояла і співала тут — не віддав би.

Вона наблизилась і розглядала з-поза плечей живописця. Яка різниця, чи він нікому невідомий і ніким не визнаний сільський богомаз, чи нарeчений геніальним і невмираючим у пам’яті людства Мікеланджело. Хто зна, може, скоро обласканий Апостольським Престолом у ряді геніїв легендарний італієць буде стояти уже позаду українця Василя Петрушки. Хто зна. Генії мають плюс, що не можуть не бути невизнаними і мусять змиритися із мінусом, що це відбувається після фізичного життя. Бо якщо за життя, то це уже геній під питанням.

— Проникливо. Але що це? Пожежа? — Ольга претендувала на естетичну фаховість, але відчула, як її серце прискорено б’ється. Від споглядання картини чи від близькості автора.

— Майже вгадала. Я розпочну, а ти продовж: Досвітні огні…

— Боже, як давно я не декламувала вірші, а колись було — жодного дня без них. А ти пишеш?

— Пишу. Як не писати? — І кому ще зізнатися у сокровенному своєму сховку, бо це таємниця, адже коли рядовий селянин у рядовому селі пише вірші, то він може бути діагностований опінією цього села як божевільний.

— Отут, у цьому казематі? Вибач, що так висловилася. Та ще й «у время люте»?

— А поезія вершинна, свідчить світовий досвід, творилася дуже часто у казематах, хоча ти даремно не називаєш її раєм, цю мою хатину край села.

— А перший вірш ти кому присвятив? Не забув?

— Було, та загуло.

Він глянув на неї, і біль такий терпкий обледенив душу до щему. Літа, як ріка, віднесли так далеко від берега, на якому вони стояли, вглядаючись у далечінь грядущого життя. А воно, життя те, уже позаду. Так далеко від того місця. Коли можна було той плин повернути хоч проти течії, бо юність дає таку силу — ріки повертати. Вона, юність, має таку невичерпну міць, але так недовго б’є те джерело, поки його не замулить сміттям нагромаджених помилок. І вже не вернеш, бо двічі у ту саму ріку можна ступити лише тоді, коли бігти з нею наввипередки. Але нікому ще не впокорився цей марафон із Часом на пару. Обігнати плин невблаганних подій і уже на безпечному сухому місці ждати свого щастя, що припливе до берега чекання.

— А я пам’ятаю. «Оля це доля…» Ні, це все-таки вогні, але не досвітні. Заграва якась за селом.

— Може, й так. Душа у слові чи у живописі — вона віщунка. Хоча який вогонь на цій погорільщині. У тебе нема такого відчуття, та й бути не може, а я, коли прокидаю­ся зранку і пригадую, де і коли я живу, одне і те ж відчуття — погорільщина. Згарище, а на ньому чигають за смажениною людською ненаситні круки:

Поезія геніальна — вічна, але чому повертається дійсність, яка її породила?

— От як ти думаєш, що робив би Шевченко, якби жив зараз?

Про таке вона б ніколи не подумала у своєму клітчастому палаці, а тут, у цьому казковому казематі… Раптом сплив у пам’яті той, на пам’ятники якому дають гроші, щоб відкупитися й ніколи не читати його криваві вірші. Нехай собі стоїть тою бронзовою болванкою і нікому не заважає. А воно так і стається — був час, коли Кобзареві неодмінно ставили пам’ятники, як нагадування, що звідкись прибилася у світ широкий його безталанна і нездоланна нація, а тепер його оминають, не підводячи очей, прибиті нуждою його неозолочені раби німі.