Василь Базів - Брати, або Могила для «тушки»

— Та діло хазяйське. Обирайте собі місце у ваших приватизованих сільгоспугіддях і лягайте собі на здоров’я, щоб за кілометр — ні душі.

Цей матолок зашорений далі нічого не тямив. А може, його поміняти на переправі, цього блюдолиза? Давно помічав Гоша, що він хоч і слухняний до блювального рефлексу, але творче начало у нього на нулі. Не вміє хавати на льоту те, що говорять йому зверху. І відтак дратує вище керівництво, а це рано чи пізно погано для нього закінчиться.

— А ти знаєш, шо для народного депутата схавать губернатора — шо раз плюнуть. То я з опозиції обирався, а зараз в інтересах народу йду пліч-о-пліч із президентом. Шепну чарівне слово царю-батюшці, і нема тебе, тугодума. — Напруга зростала, і Поліщук відчув, що коли він не почне синхронно сприймати похоронні поривання боса, самому треба буде шукати метр на два. — Тим більше, шо, як говорив Максим Кривоніс, він, ти знаєш, Львів брав, хоча шо ви знаєте, чинуші, як він говорив, я тебе породив, я тебе й закатаю в асфальт. У сільгоспугіддя він поховав би нардепа. Короче, мені нада бумагу на півтора гектара на сільском кладбищі. От тобі депутатський запрос і соціальна ініціатива.

Губернатор без дозволу присів і почав енергійно витирати спітнілого лоба, у якому так повільно відбувалося переварювання похоронних ініціатив Капця. Отямившись, почав мізкувати над тим, що почув. Ого, тут ще один зигзаг вбік від удачі.

— Та я б з дорогою душею. Як ви так могли подумати про мене? Та я б вас похоронив хоч у клумбі напроти Оперного. Але цвинтарна земля у селі Задвірці — не моя компетенція. Я «за», двома руками, щоб вас похоронить на півтора гектарах, та хоч на півтора тисячах. Але є формальність. Треба бумажку від церкви. Там вони напридумували. В демократію граються. Парафіяльний уряд називається.

Капець відчув полегшення. Врешті, дискусія вийшла на фінішну пряму. Теж мені уряд знайшов. Церковно-парафіяльний. І треба ж таке придумати — народному депутату треба звертатися до якихось вуйків. Ні, Петро Павлович уже розпорядився, щоб йому ті місцеві дяки і паламарі місце підібрали. Щоб підібрали, а тут — дозвіл мають давати. Гоша думав над такими незбагненними гримасами демократії. Та йому у самого прем’єр-міністра будь-який дозвіл було взяти, що два пальці обпісяти. Заходиш із чемоданом американських папірців у найвищий кабінет виконавчої влади і виходиш із бумажкою на будь-який колір і смак. Нема такої висоти, яку не взяли б парламентські більшовики. Ціна питання має значення лише у цьому житті, а Гоша міг дозволити собі жити як справжній патріот — ми за ціною не «постоїм».

— Сікач уже дав орієнтіровку тим вуйкам. Хоча то повна херня, щоб народний депутат папірцями бавився у якійсь парахуї, чи як воно там називається. Та ладно. Будемо проявляти законопослушність. Буде тобі бумажка не тільки від вуйків з полонини, а від самого отця. Буде тобі бумашка. Особєнно від попаді. Ладно. Іди работай. — Гоша відчув, що й самому пора відпочити. До кінця робочого дня народного депутата ще далеко, а вже стільки нагальних питань повирішувано.

Жодне законодавство не врегульовує діяльність цього найважливішого в Україні уряду, яким є у кожному галицькому селі уряд парафіяльний. Ніде він навіть не згадується у жодному закодавчому акті, а тим часом із його повноваженнями навіть близько не зрівняється центральний орган виконавчої влади, яким є в Україні Кабінет Міністрів.

Бо якщо розібратися, повноваження загальнонаціонального уряду, що у столиці, до конкретно взятого села практично не доходять. А кожне село — це своя республіка, яка докорінно відрізняється за своїм укладом уже від сусідньої республіки, що за якихось кілометрів два. Кожне українське село — це унікальне згромадження громадянства, що, як і кожна держава, має свою історію і традицію, має своїх героїв і негідників. І свою нетлінну історичну пам’ять, бо у селі передають із покоління в покоління нерукотворний літопис свого племені упродовж століть.

Водночас село — це єдина родина, у якій усі про всіх усе знають. До найменшої йоти у біографії роду на десятки поколінь углиб. Бо якщо хтось там у часи Святослава чи Шевченка спотикнувся, цю пляму мусить нести нині сущий нащадок.

Державна влада, на жаль, не виробила того імунітету, яким володіє влада сільська, котра обирає прямою демократією свого главу уряду — підняттям рук під час голосування прямо на церковних сходах після Літургії. І голосування це забезпечує, як жодна інша демократична процедура по усій владній вертикалі аж до Верховної Ради, щонайменше три умови до обранця — щоб не крав, щоб був мудрим, щоб був здатен служити громаді безкорисливо. Як усе недосяжно для держави, але просто і під силу селу, яке делегує владу над собою, над громадою, — найдостойнішому. У селі — це факт, а у державі?