Василь Базів - Брати, або Могила для «тушки»

Василь Петрушка уже незліченну кількість каденцій очолює парафіяльний уряд у Задвірцях, бо у середовищі, у якому всі про всіх усе знають, він абсолютний моральний авторитет. Попробуй досягти цього у Києві? А у Задвірцях — можна, бо якщо ще є десь між людьми мораль, якщо вона десь ще не вивітрилася до порожнього звуку, то тільки тут, де живуть люди як на долоні один в одного.

Правда, має голова уряду Петрушка одну хибу — брата. Поза межами села не всі про це знають, бо у кровного маминого сина — інше прізвище за паспортом. Забрали ще у шкільному віці, на зоні дали кликуху, яку й записали у паспорті. Так і пішов у світ широкий зек Капець. І кому там у ЦВК до того діло, що батько його, як і брат, із роду Петрушки. Знають про це лише у селі, позаочі обмовляючи: як так могло статися, що одна мати народила таких антиподів. А як так може статися із цілим народом, коли серед нього одні крадуть до безтями, втрачаючи честь і гідність, і людську подобу, а інші — вмирають на Майдані за честь і гідність людську. Як так? Але так є, і нема на то ради.

Заведено так іще з минулих тисячоліть, що Різдвяна коляда — від хати до хати — це ще й офірування кожної домівки на потреби громади. Кожен віддає від власної сім’ї скільки може для блага сім’ї сільської. Але у чиї руки? У чесні руки Василя Петрушки, про якого всі знають: йому хоч цю руку відрубуй — чужого не кине. Не бери чужого — от яка елементарна і доступна кожному наука жити серед людей. І чому вона доступна для уряду парафіяльного і недосяжна для уряду національного?

Тому робоче засідання у хаті Петрушки під час коляди було цілком очікуваним для господаря. Розпочинається цей «кабмін» із доповіді міністра фінансів, яким є на поточний історичний момент авторитетний сільський столяр Славко:

— Торік на коляді назбирали у два рази більше. Бідніє народ. А скільки хат за рік стали порожніми? Ціла вулиця, що йде до потоку, вимерла. Завернули туди, а там тихо, як на цвинтарі. Навіть собаки уже не виють. Пішли з цього світу за господарями.

— Як так піде далі, то нам цвинтар треба посувати аж до лісу. Або закладати другу смугу від дороги. — Микола був уповноважений за дотримання порядку на цвинтарі, який протягом літа треба було кілька разів обкошувати — росла би так трава на пасовиську, як на гробах.

— Та так не вийде. Між живими і мертвими має бути санітарна зона 300 метрів. Санстанція не дозволить. — Григорій пильнував за зв’язок парафіяльного уряду із сільрадою, тому розумівся на різного роду приписах і параграфах.

Сумна ця бесіда, як по живому, різала Василеві душу. Одні й ті ж похоронні мотиви щороку. Що тут говорити, село не просто старіло — вимирало. Ще за його пам’яті, а це якихось два десятиліття, у школі було по два-три класи однолітків. Він он числився у «Б», а був ще й «А» та «В».

А тепер ледве назбирують тих шкільних новобранців до двох десятків. Живе село скорочувалося, як шагренева шкіра, а мертве село, вкрите хрестами, росте на заплаканих очах. І не скажеш, щоб хтось вмирав з голоду. Натуральна земельна господарка давала кавалок хліба і до нього, а от бракувало хліба духовного, і з цього голоду розривалася душа.

А потім репродуктивна функція народу — саме село, як генетичне джерело, не дало нації зникнути. Українці народжувалися, по 5–10 на хату, якраз у селі, і сільська сім’я відтворювала генофонд. А тепер що із тою легендарною українською сім’єю? Розіп’ята на континентальному розпутті. У селі більшість сімей — некомплектні. Чоловік або жінка — остарбайтери. Ростуть діти-напівсироти при живих батьках. І батьки ті бачаться між собою раз у кілька років! І ця гуманітарна катастрофа — мільйони люду, то кожна друга хата.

— Зона між живими і мертвими, і ненародженими. Стирається зона. Пекло падає на землю, і смерть взяла владу над селом. Але ми ще з вами цього Різдва живі. І за то маємо дякувати Богу. І що ви там наколядували, Славку? — Петрушка відганяв сумні думи.

— Та то, що кіт наплакав, — бідкався касир. — Тридцять тисяч гривень. То якщо не рахувати того, що дав ваш брат. Той його Сікач вийшов на двір до колядників і дав конверт — 10 тисяч гривень. Разом сорок тисяч.

— Ви від нього не беріть. Нащо ти взяв, Славку? — одне і те ж щоразу.

— Я би так зробив, як ви сказали, як було торік, — виправдовувався столяр. — Він суне ту коверду, я її шпурнув йому межи очі. А тепер він сам до людей не вийшов, а того бугая випустив. Коли вже відійшли люди, він мене скрутив коло паркана і каже: бери, падло, бо вб’ю. І передай братану, що якщо він Петру Павловичу буде заважати про народ дбати, ми його зробимо головою небесного уряду.