Василь Базів - Брати, або Могила для «тушки»

— Доброго дня, шановний Петре Павловичу. Доповідаю, що соціальні ініціативи на території області…

— Шо ти мені доповідаєш? Ці анекдоти будеш президенту розказувать. Хто там з тобою?

— Та я ж вам говорив: нам треба університет кадрово зміцнювати. Привів кандидата на ректора на погодження, — відрапортував губер, як належиться.

Усім начальникам в області було відомо, що їхня доля в одних-єдиних руках — у кривавих кінцівках цього несамовитого зека. Можна було десь так поремствувати у хустинку, але нікуди не дінешся — сувора правда життя. «Дві ходки — три созива» призначав і звільняв. Карав і милував. Однак, справедливості ради, треба сказати, що за таким покровителем уся чиновницька рать чулася, як за горою. Бо якщо вже пройшов «собєсєдованіє» у Петра Павловича на віллі, жоден міністр не міг відхилити кандидатуру, хоча пробували, і не раз, навіть прем’єри. Гоша розумів, що коли дасть слабинку хоч один раз, перестане ця гидота кланятися йому як князю удільному. Та й взагалі, Капець мав нахил до педагогіки, тому добором і розстановкою кадрів займався залюбки.

— Ну давай. Рассмотрім. Із учьоними я люблю работать. Пригласи також наш інтелектуальний корпус, Сікач.

Одного разу у Дубаї Гоша зупинився у президентському номері у першому на весь світ семизірковому готелі «Парус». Сподобалося, бляха. І дав команду зробити йому такий кабінет, як у тому еміраті. Добре, що у нього на віллі ніколи не були його дружбани-президенти. Вони б попадали із заздрості. Усілякі там легенди про золоті унітази — просто дитяче лепетання. На позолоченому столі Гоша тримав з одного боку вилитий із чистого золота комп’ютер, який так і не навчився вмикати, а з другого боку — п’ятнадцятикілограмовий, виключно золотий «калаш», з яким був на «ти» ще із сибірського періоду біографії. Болванка ця першої проби, звичайно, не стріляла. Але свідомість кожного відвідувача вражала наповал.

У робочий кабінет услід за Едіком і Альоною ввійшла кандидатура. То був схожий на параграф чоловічок, у якого руки трусилися, як від пропасниці. Враження від того, що він побачив, і думка про те, що його тут чекає винесення вироку, спотворили його обличчя до крайнього ступеня жалюгідності. Був він відомим фізиком із репутацією ходячої енциклопедії, але доля розпорядилася так, що він народився не в тому місці і не в той час. Тому від талантів його не лишилося й сліду, коли він опинився віч-на-віч із цим кримінальним монстром.

— Шо? Хоч ректором буть? Готов? У нього які науки, в смислі дисертація?

— Іван Іванович давно трудиться на педагогічній ниві. Він проректор із АГЧ, — губернатор мусив відповідати за онімілого професора.

— Шо то за науки такі, Едік, АГЧ? — звернувся екзаменатор до свого асистента з усіх наук.

— Адміністративно-господарська частина.

— А, ето важна отрасль в наш тривожний час. Ти хоч знаєш, до кого ти на ковьор попав, АХЧ? — Капець потягнувся у високому кріслі, як це було засвоєно ним із американських фільмів, і закинув ноги на стіл.

Фізик відскочив назад, але, отримавши стусана від губернатора, все ж вичавив із себе необхідну при співбесіді сентенцію:

— Як не знати, вельмишановний Петре Павловичу. Ви ж наш народний обранець, слава про вас лине по всіх усюдах, молодь наша студентська бере з вас приклад, як із взірця.

— Вздірця — це хорошо. — Гоші не дуже імпонувала трафаретна розмова, і він мусив кандидата посвятити, з ким має справу. — Ти зі мною не просто як із народним депутатом, а як із професором дебати ведеш, проректор. Правильно я говорю, Едік? Професором каліфорнійськой академії. Мене там приймали торжественно. Американці еті говорять, помню, як нині: пускай виступає на англійськом. А я заняв патріотичну позицію, говорю, тільки на рідній мові. А ви переводчіка обеспечте, потому шо перед вами — народний депутат України. Офіціальне ліцо. Чуть не сорвалось. Хорошо, еті євреї з Одеси нагодились. Виручили. А второй раз в Омську було. Там пішли по сокращьонній процедурі. Мені нельзя тоді було виступать. Ше не був публічний. Я тоді ще у розиску був вродє. Спіч толкнув прямо на п’янці. Так шо перед тобой дважди професор. І доктор тоже. Як у нас, Едік, дисертація називається?

— «Клірингова іпотека в логістиці імпортно-експортних операцій у процесі євроінтеграції», — відтарабанив Карасяєв перше, що збрело у голову.

— Чув, проректор? — Гоша погладив по золотому «Калашу», що означало, що спогади навіяли йому добрий настрій. — Ти, нєбось, і вимовити не зможеш, АХЧ, а мені треба було защіщать. І втілювать потом. Мені після нового року предложили: Петро Павлович, ви ізвестний учьоний, говорять, вас сам Патон знає і уважає. Вам пора у член-кори. Но надо заспонсоріровать ремонт туалета в Академії наук. Ну, я думаю по-державному. Яка вам разниця, академіки, який у вас там пісюар. Обійдетесь — на уліці крізіс. І потом, член-кор? Шо-то непонятно.