Інґеборґ Бахман - Синхрон

Так, мовив він розсіяно, здогад. Будеш фрукти? Йому в ній подобалося також, як вона реагує, як висловлює бажання, відхиляє чи погоджується, яка вона зухвала, скромна, агресивна або проста, завжди інакша, людина, з якою можна піти куди завгодно, яка в кав’ярні поводиться так, ніби все життя п’є лише погану каву й жує черстві сендвічі, а в готелі на кшталт цього дає кельнерові зрозуміти, що з нею не до жартів, у барі поводиться як одна з тих жінок, що спантеличують своїм настроєм, нервуються, бо кружальце цитрини без цедри, бо забагато або замало льоду чи неправильно змішали дайкірі. Одна з причин прикрої відрази, яку він відчуває до своєї дружини, в тому, що та йде вулицею незграбно, із завеликою торбою, зіщулена, з нагнутою головою, що хутряне пальто для неї зайва трата грошей, бо вона носить його з виразом страдниці на обличчі, і що вона ніколи, так, як Надя, не дивиться зневажливо по боках, із сигаретою в руці, що означає, де, перепрошую, та де ж та попільничка, і ради Бога тільки не ват, я сказала дімпл, і якщо її не відразу ж зрозуміли, на обличчі з’являється такий подив, ніби від дімплу чи не від дімплу залежить результат чогось надзвичайного. Дорогою сюди вона його буквально замордувала, через сто кілометрів її треба було ледве не на руках нести в «Мотту» чи в «Павезі», наче то вона, а не він сидів за кермом на тій заполоненій транспортом автостраді вихідного дня в серпні, і звичайно, тільки вона змерзла в ноги, але їй не спало на думку обернутись і взяти пледа, вона лиш знесилено мовила, чи не міг би ти, будь ласка, please, grazie caro, Боже, як я змерзла, а тепер, коли врешті вийшло сонце, поки він, не напружуючись, розмірковував над здогадом, поклала голову йому на ноги, бо його ноги саме для того тут і є, щоб їй зручніше було лежати, він нахиливсь над нею, їхні обличчя зблизились, спотворені близькістю, що аж страшно дивитись, але він сказав те, що вона хотіла почути, і мусив її поцілувати, бо вона хотіла, щоб він її поцілував, відвернулась і засміялась, але ж нас ніхто не бачить, коли зауважила, як він невпевнено підвів погляд, пустувала, кусала його за ноги, а щоб припинила, він зв’язав їй руки і притиснув, що вона й ворухнутись не могла. Belva, bestiolina, по-моєму, саме на такі слова ти заслуговуєш, правда, запитав він, так, сказала вона, сповнена щастя, так, і well, that is а mild way to put it.

Селища вони досі не бачили, і останнього вечора він сказав, йому все ж хочеться знати, як ця Маратея виглядає, бо цей готель мало що може свідчити про містечко в Калабрії, вона весело підстрибнула і вмить зібралася, d’accord, бо ж він їй обіцяв піти якось разом на прогулянку, досі вони й кроку не зробили, tu m’as promis une promenade, нарікала вона, де мій променад, і вони швидко поїхали автомобілем, бо сонце хоч і вийшло знову з-за хмар, але вже сідало, і це сонце, що над морською гладінню починало демонструвати свої надвечірні насичені кольори, сповіщало їм також, що запроменіє воно знову на всю силу, коли їх тут уже не буде. Згори видно всю затоку, ми ж іще нічого не бачили, tu te rends compte? Вона не хоче дивитись на затоку, вона хоче хоча б трішки пройтися, ma promenade, я казала, і коли вони піднімалися вище і почастішали круті закрути, вона сказала, а де ж селище, я думала, що за пагорбом, а не там високо вгорі, куди ти їдеш, але, будь ласка, не туди вгору, не на скелю. Вона замовкла і вперлась ногами перед собою, слухала, як він розповідав про сарацинів, про вигідну оборонну позицію, і ще про сарацинів, глянь, тільки поглянь! Вона мовчала, мружилась, небо вкривалось червінню, вони наближались до хмар, їх угвинчувало в хмари, побачила перші поручні, тоді перед очима майнули другі, вона ніяк не могла наважитись попросити його, ще одні поручні. Він і подумати не міг, яка тут чудова дорога, тепер уже з’являлись один за одним мости, спрямовані все вище й вище, завислі в повітрі, й вона глянула собі на коліна, на цигарки і запальничку. Параліч почався з рук, вона вже не могла прикурити цигарку і не могла його попросити, бо була залежна від нього, майже не дихала, і щось у ній почало щезати, мабуть, вона втрачає мову, або щось починається, якась смертельна хвороба. Тоді автомобіль стояв біля блакитно-білої таблички з літерою Р, ніби це перший і останній автомобіль, що зупинився посеред цієї невтішної кам’яної пустелі. C’est fou, c’est complètement fou. Вона вийшла, не знала, куди давитись, одягнула пуловер, так було холодно, загреблась у вовну, вони йшли повз порожні, вбогі будинки, монастир, перед яким стояли священик і три літні жінки, всі в чорному, ввічливо привітались. Вона на привітання не відповіла.