Інґеборґ Бахман - Синхрон

Його рука лежала тепер спокійно в неї на коліні, і вона не вбачала нічого незвичного в тому, як вони їдуть, як у багатьох автомобілях з чоловіком, як з усіма чоловіками в автомобілі, і все ж вона мусила взяти себе в руки, мусила бути тут і тепер, не десь у колишніх часах, не десь у дорозі, не колись у цій країні, а з містером Людвіґом Франкелем, диплом фахівця з міжнародної торгівлі після студій у Відні, тоді півсвіту, статус дипломата й дипломатичні номери, від яких тут, утім, жодних переваг, на цьому урвистому узбережжі, над самим його краєм. Так, just behave yourself! А якщо їй більше не хочеться і вона вхопиться за кермо, якщо лиш трішки шарпне, тоді перекинеться з ним, стане з ним одним цілим один-єдиний раз і зірветься у прірву без усякого жалю. Зробила кілька ковтків з термоса, запила таблетку, ні-ні, нічого, просто голова, ці надокучливі болі, в неї часто болить голова, неможливе узбережжя, всі ці місця нестерпні, всюди, куди вони звертали і щось шукали, були лиш кемпінги або маленькі недоступні пляжі, глибоко внизу. Доведеться, чого доброго, ночувати сьогодні в авті, мовила вона з наріканням у голосі. В Сапрі знову нічого не було, тоді вона скрикнула, але запізно, на голому понурому пляжі вона побачила бетонну коробку, із засвіченим написом hotel, повернемось туди назад, якщо нічого не знайдемо. О десятій вечора він теж був уже готовий припинити пошуки. Це вже Маратея, сказала вона, десять по десятій, бо вона могла нічого не знати, але котра година і де вона знаходиться, завжди знала безпомилково. Я ж кажу, їдь отуди вниз, ti supplico, dico а sinistra, він звертав, а вона його скеровувала, в ній щось забриніло, аби тільки не втратити самовладання і щоб голос не затремтів, і перш ніж він загальмував, аби лише щось сказати, вона дуже спокійно мовила російською: судьба, Маратея, судьба.

Вона не чекала в автомобілі, а відразу висіла, нетвердо ступаючи ногами і вдихаючи повітря на повні груди, а коли піднімалася сходами до входу, то відчула, хоч засліплена електричним світлом, мало що бачила, як хтось, хто відчуває на запах знайоме середовище: це не був маленький чи трохи більший готель у рибальському селищі, а цілком інший, полегшений варіант з її світу, вона йшла вслід за ним з напівзаплющеними очима, відразу прибравши поставу когось, хто не лише втомлений, а й нахабно демонструє, що це саме він і що його ніхто не в змозі ні спантеличити, ні вразити, хай він і у вилинялих джинсах та запорошених сандалях, готельний хол, в якому звідусіль так і пнеться категорія де-люкс, від за першим класом притишених кроків і голосів до категоричної відсутності будь-якої нав’язливості. Вона віддала свою пляжну торбу боєві, впала в крісло в холі й побачила, що він прямує до неї від рецепції, глянув із сумнівом в очах, вона кивнула, як вона й побоювалась, є лише одна кімната. Позіхнула, тоді втупилась понуро у формуляр, який простягнув їй менеджер, нашкрябала нерозбірливий підпис, таки занадто, ніби не можна було почекати до завтра. В кімнаті вона відразу впала на ліжко біля вікна, бо якщо вже для неї немає окремого номера, тоді вона мусить спати принаймні біля вікна, щоб не стало зле. До кімнати ввійшов кельнер, похитав головою, муму немає, помері, крюґ, вів-кліко він не знає, тоді моет-шандон, або ні, дом-періньйон брют, будь ласка, бо воно є. У ванній він дивився, як вона бере душ, витер і помасував їй тіло, тоді вона сиділа закутана в довгий білий рушник, за столом, коли знову прийшов кельнер. Звідки він довідався, що в неї сьогодні день народження, він, звичайно, бачив її паспорт, але що він про це подумав, come sono commossa, sono cosi tanto commossa. Склянки не видали ні звуку. Вона випила дві склянки, він решту пляшки, бо це не його рік, що добігає кінця в Маратеї. Що довше вона лежала, то більше її не брав сон, як у спальному вагоні чи в літаку, затиснена поміж чужими людьми, підвелася й прислухалася, він або теж не спав, або ж мав надзвичайно тихий сон. Розстелила обидва грубі рушники у ванній і вмостилася на них, курила й курила, а глибокої ночі повернулась до кімнати. Між ліжками була відстань з півметра, вона опустила ноги в ту прірву, зупинилась, тоді обережно присунулась до нього, вві сні він притиснув її до себе, і вона мовила, тільки трошки, потримай мене тільки трошки, будь ласка, бо інакше не засну.

Сонця не було, на пляжі розвівалися маленькі червоні прапорці, і вони радились, що робити. Він споглядав море, вона групу міланців, які наважились зайти до води. Він узяв маску й ласти, а коли повернувся, пояснив їй, як заходити в море і як підпливати назад до берега. Попереду хвилі накочувались на скелю з пофарбованою на біло металевою драбиною, під драбиною воду з незбагненною силою відтягувало назад, а шалено розбурхані хвилі розбивались поряд об скелю. Він обумовив з нею цілу систему знаків, і найліпше він чекатиме на неї на драбині. Один знак означав: зачекати, ще один: трошки ближче, а інший: знову назад у море, а тоді: швидко, тепер, давай! А тоді вона попливла щосили і наосліп до драбини, де він стояв і вона його більше не бачила в бризках розбурханої води, він дотягнувсь до неї чи вона легенько підтягнулась, без його допомоги, вгору. Загалом усе було добре, один раз вона наковталась забагато води, закашлялась, виплюнула й мусила лягти.