Інґеборґ Бахман - Синхрон

Вони водночас глянули на годинник. Ще мали дві години й лежали, втомлені після їжі й мовчазні, одне коло одного на лежаках на найнижчій терасі. Думали спочатку, що за стільки днів багато всього розкажуть одне одному, з того нічого не вийшло, й вона міркувала, чи він теж думав про когось іншого і в тих думках йому роїлось багато облич, тіл, багато всього понівеченого, розтерзаного, змордованого, сказаного й несказаного, і зненацька глянула на нього, з неприхованою пристрастю, саме тієї миті, коли думала про Париж і в’являла, що не він, а інший мусить її таку бачити, і тієї миті містер Франкель глянув на неї, а вона на нього тим проникливим поглядом. Про що ти думаєш, про що ти думаєш саме цієї миті, скажи, конче мені скажи! Ні про що особливе, він на мить замислився, про ту рибу він думав, якої так більше й не бачив, вона йому досі не йде з голови. Тож він думав про рибу, він не бреше, це правда, тільки нею зайняті його думки, і вцілити він їй хотів у потилицю. Взяла, коли в неї раптом застугоніло в голові, себе за потилицю й мовила: отут, ось тут я це відчуваю.

Протягом останньої години вона тричі підводилась, один раз ходила до чергового рятувальника, тоді в туалет, тоді в кабінку, де сіла й дивилась, втупившись поперед себе, він поволі, мабуть, почав помічати, а тому вона повернулась, присіла перед ним й поклала йому голову на коліно. Чи не мав би ти нічого проти, якби до від’їзду я побула сама? Нічого такого, сказала, просто трохи тяжко, вибач. Віднесеш наші речі нагору? Віднесеш?

Пішла ще раз до скель і вже не перелазила обережно, а стрибала, де могла, з однієї брили на іншу, знову підступили сльози, які ніколи не поллються, і вона чимдалі сміливішала, набиралась відваги і от, тепер, вона перестрибнула на віддалену чорну скелю, ризикувала впасти, почувалася ніби в гарячці, сказала собі, це — обов’язок, я мушу, мушу жити, і глянувши механічно на годинника, повернулась, щоб не запізнитись, і поправила себе, та що я кажу, що це таке, ніякий це не обов’язок, я не мушу, взагалі не мушу, я маю право. Так, маю право і мушу це врешті усвідомити, усвідомлювати щомиті і тут, власне, також, і застрибала, полетіла, помчала далі з тим, що збагнула, я маю право, з досі незнаною впевненістю в своєму тілі за кожного стрибка. Я маю право, ось воно, я ж маю право жити. В кабінці лежали тільки її джинси і блузка, вона швидко перевдягнулась і полетіла, підстрибуючи, стежкою вгору до готелю, анітрохи не захекалась і майже не відчувала під собою ніг. Треба оглянутись, море, хай і не все море, не все узбережжя, не вся затока — зупинилась і нагнулась, бо на стежці щось лежало, його пуловер, загубив, мабуть. Піднесла пуловер, вткнулась із невгамовним захватом у нього й цілувала, відірвала розгарячіле обличчя й підвела погляд, море, як гарно, а тепер насмілюсь глянути також позад себе і вгору на ті фантастичні узвишшя, і на ту гору теж, на звислу, найурвистішу, і на самому її вершечку знову щось побачила, маленьку, ледь помітну фігуру, з розпростертими руками, не розіп’яту на хресті, а готову до грандіозного польоту, до злету й падіння.

У вестибюлі, ледь переводячи подих, зупинилась, їй ще не хотілось іти до нього, і вона помчала сходами в кімнату. Валіз уже не було, ліжка ще не постелені для нових гостей, стала перед дзеркалом і спробувала розчесати своє здичавіле, заросле довге волосся, надати жорсткому, солоному клоччю хоч якоїсь форми. Повідчиняла всі шафи й повитягувала шухляди, позбирала порожні пачки з-під цигарок, клаптики паперу й одноразові хустинки і вкинула все до смітника, заглянула під одне й під друге ліжко, і хотіла було вже йти, як раптом біля його ліжка, в шухляді під лампою побачила книжку. Добре, що вона ще раз зайшла до кімнати. Взяла книжку, запхала її в торбу і відразу ж витягнула назад, бо не може бути, щоб це була його книжка. Il Vangelo. Біблія, в таких готелях вона належить до готельного майна. Сіла на незастелене ліжко, і так, як розгортала словники, часто в забобонній одержимості, щоб знайти якесь слово, що стане підпорою на день, зверталась до тих книжок як до оракулів, з такою ж одержимістю розгорнула вона й цю книжку, для неї це словник і більше нічого, заплющила очі, провела пальцем ліворуч угору й розплющила очі, там було одне-єдине речення, яке гласило: Il miracolo, come sempre, è il risultato della fede е d’una fede audace. Поклала книжку на місце і спробувала, повертівши реченням у роті, переробити його.

Диво

Диво як завжди

Ні, диво це — результат віри та

Ні, віри та сміливого, ні, більше, ніж сміливого, більше, ніж це…