Брет Істон Елліс - Американський психопат

— Будь ласка, приберіть це, — каже помічнику офіціанта Прайс і вказує на «Белліні».

— Зачекай, Тіме, — говорить Ван-Паттен. — Охолонь. Я їх вип’ю.

— Це європейське лайно, Девіде, — пояснює Прайс. — Просто європейське лайно.

— Можеш взяти мій, Ван-Паттене, — кажу я.

— Чекайте, — каже Мак-Дермотт, зупиняючи помічника офіціанта. — Я свій теж залишу.

— Чому? — запитує Прайс. — Намагаєшся справити враження на ту вірменську ціпоньку за баром?

— Яку вірменську ціпоньку? — Ван-Паттен раптом зацікавився і почав крутити головою.

— Забирайте все, — каже Прайс, закипаючи.

Помічник офіціанта покірно забирає всі келихи і наостанок киває невідомо кому.

— Хто призначив тебе головним? — скиглить Мак-Дермотт.

— Народ, дивіться, хто щойно зайшов, — присвистує Ван-Паттен. — От же ж.

— Заради Бога, тільки не той довбаний Престон, — зітхає Прайс.

— О ні, — зловісно говорить Ван-Паттен. — Він нас ще не помітив.

— Віктор Павелл? Пол Овен? — раптово злякавшись, питаю я.

— Йому двадцять чотири, і, скажімо так, у нього до огиди багато бабла, — натякає, шкірячись, Ван-Паттен. Його, безперечно, помітили, бо на його обличчі з’являється сяюча посмішка на всі зуби. — Грошей — хоч сракою їж.

Я витягаю шию, але не можу зрозуміти, про кого йдеться.

— Це Скотт Монтґомері, так? — каже Прайс. — Скотт Монтґомері.

— Можливо, — дражниться Ван-Паттен.

— Той карлик Скотт Монтґомері, — Прайс впевнений.

— Прайсе, — каже Ван-Паттен, — ти просто безцінний.

— Дивіться, в якому я захваті, — каже, повертаючись, Прайс. — Я завжди в захваті, як зустрічаю когось із Джорджії.

— Ого, — каже Мак-Дермотт. — Яке вражаюче вбрання.

— Все, — каже Прайс, — я вражений у самісіньке серце.

— Нічого собі, — я теж бачу Монтґомері. — Елегантний темно-синій.

— У ледь помітну клітинку, — шепоче Ван-Паттен.

— Скільки бежевого, — каже Прайс. — Ви розумієте.

— Він йде до нас, — кажу я, опановуючи себе.

Скотт Монтґомері підходить до нашого столика. На ньому двобортний піджак темно-синього кольору з ґудзиками з фальшивого панцира черепахи, явно не нова смугаста бавовняна сорочка з червоним стібком, шовкова краватка з червоними, білими та синіми спалахами від «Хуґо Босс» і штани з вимитої вовни з чотирма складками та косими кишенями від «Лазо». Він тримає келих шампанського й передає його своїй супутниці — дівчині модельного типу, худій, з непоганими цицьками, ніяким задком і на високих підборах; вона вбрана у спідницю з шерстяного крепу та велюровий піджак з шерсті з кашеміром, таке ж кашемірово-шерстяне пальто перекинуте через руку, все від «Луїс дель Оліо». Туфлі на підборах від «Сьюзен Бенніс Воррен Едвардз», темні окуляри від «Ален Майклі», сумочка з пресованої шкіри від «Гермес».

— Привіт, народе, як життя? — Монтґомері говорить гугняво, як і всі мешканці Джорджії. — Це Ніккі. Ніккі, це Макдональд, Ван-Бурен, Бейтмен — гарна засмага! — та містер Прайс.

Він потискає руку тільки Тімоті й забирає своє шампанське у Ніккі. Вона посміхається, ввічливо, наче робот — певно, що не розмовляє англійською.

— Монтґомері, — м’яким, неформальним тоном каже Прайс, дивлячись на Ніккі. — Як твої справи?

— Ну, люди, — каже Монтґомері, — бачу, у вас першокласний столик. Ще не розрахувались? Жартую.

— Послухай, Монтґомері, — каже Прайс, досі витріщаючись на Ніккі, незвично добрий до людини, яку я вважав чужою. — Зіграємо у сквош?

— Подзвони мені, — неуважно каже Монтґомері, оглядаючи кімнату. — Це не Тайсон?.. Ось моя візитівка.

— Чудово, — відповідає Прайс і ховає картку до кишені. — У четвер?

— Не зможу, завтра лечу в Даллас, але… — Монтґомері вже відходить від столу, поспішаючи ще до когось, і тягне за собою Ніккі. — Давай наступного тижня.

Ніккі посміхається мені й опускає очі долі — там бежеві, блакитні й світло-зелені плитки перетинаються трикутниками, — наче підлога може дати відповідь чи хоч якусь підказку, навести можливу причину того, чому вона з Монтґомері.

Я ліниво розмірковую, чи не старша вона за нього і чи не загравала до мене.

— Побачимось, — каже Прайс.

— Побачимось, народе… — Монтґомері вже на півдорозі з залу. Ніккі йде за ним. Я помилявся: у неї є задок.

— Вісімсот мільйонів, — присвистує Мак-Дермотт й хитає головою.

— Що за коледж? — питаю я.

— Посміховисько, — натякає Прайс.

— Роллінз? — намагаюсь вгадати я.

— Уяви собі — Хемпден-Сідней, — каже Мак-Дермотт.