Брет Істон Елліс - Американський психопат

Перші п’ять хвилин вечері проходять добре, тоді приносять замовлені напої, і я інстинктивно тягнуся до свого, але відчуваю, що зіщулююсь щоразу, як Евелін розтуляє рот. Я помічаю, що сьогодні тут вечеряє Сол Стейнберг [152] Відомий художник-карикатурист, співпрацював із провідними ілюстрованими журналами. , але вирішую не казати про це Евелін.

— Може, тост? — пропоную я.

— О, за що? — без цікавості бурмоче Евелін, вигинає шию, роздивляється дуже білу, погано освітлену залу.

— За свободу? — втомлено питаю я.

Але ж вона не слухає, бо до нашого столика підходить якийсь англієць у шерстяному костюмі в «гусячі лапки» на три ґудзики, шерстяній картатій жилетці, бавовняній сорочці з косим комірцем, замшевих черевиках та шовковій краватці, все від «Ґарріка Андерсона» — якось після того, як ми з Евелін посварились у барі «Au», вона показала на нього й сказала, що він «шикарний», а я назвав його «карликом», і тепер він відверто фліртує з нею, і мене бісить те, що вона може відчувати, що я ревную, але зрештою я сміюсь останнім, коли він питає, чи вона досі працює «в тій галереї на Першій авеню», і Евелін, явно зла, з витягнутим обличчям каже «ні», виправляє його, і після кількох незграбних фраз він іде. Вона шморгає носом, розгортає своє меню й одразу заводить про щось інше, не дивлячись на мене.

— Що це за дивні футболки, які я постійно бачу? — питає вона. — По всьому місту? Ти бачив? «Нуга це смерть»? У людей масові проблеми з харчуванням? Я щось пропустила? Про що ми говорили?

— Ні, ти помиляєшся. Там «Наука це смерть», — зітхаю я, заплющуючи очі. — Боже, Евелін, тільки ти могла переплутати це з солодощами.

Я жодної гадки не маю, що я верзу, але я киваю, махаю рукою комусь у барі — там літній чоловік, його обличчя в тіні, здається, я з ним знайомий, я не впевнений, але він піднімає свій келих шампанського і посміхається до мене, це полегшення.

— Хто це? — питає мене Евелін.

— Мій приятель, — кажу я.

— Я його не впізнаю, — каже вона. — «Пірс та Пірс»?

— Облиш, — зітхаю я.

— Хто це, Патріку? — питає Евелін.

Її більше цікавить те, що я ухиляюсь, а не його ім’я.

— А що? — питаю я у відповідь.

— Хто це? — знову питає вона. — Скажи мені.

— Мій приятель, — шкірю я зуби.

— Хто, Патріку? — Евелін дивиться скоса. — Він був на моїй різдвяній вечірці?

— Ні, не був, — кажу я, постукуючи по столу.

— Це не… Майкл Джей Фокс? — питає вона, досі дивлячись скоса. — Той актор?

— Навряд чи, — кажу я. Мені набридло. — Заради Бога, його звати Джордж Левантер і — ні, він не знімався в «Таємниці мого успіху».

— О, як цікаво, — Евелін уже повернулася до меню. — То про що ми розмовляли?

Я намагаюся згадати.

— Про кондиціонери? Чи якийсь конкретний кондиціонер? — зітхаю я. — Не знаю. Ти балакала з тим карликом.

— Єн не карлик, Патріку, — каже Евелін.

— Він незвичайно низький, Евелін, — суперечу їй я. — Ти впевнена, що його не було на твоїй вечірці? — і додаю, тихіше: — Серед тих, хто розносив закуски?

— Ти не будеш називати Єна карликом, — відповідає вона й розгладжує серветку на колінах. — Я цього не терпітиму.

Вона практично шепоче, не дивлячись на мене, і я не можу не пирхнути.

— Це не смішно, Патріку, — каже Евелін.

— Ти сама обірвала розмову, — зазначаю я.

— Ти думав, що мені це сподобається? — гірко каже вона.

— Слухай, люба, я просто намагаюся зробити цю зустріч якомога приємнішою, тож, будь ласка, не псуй її.

— Просто припини, — каже Евелін, не звертаючи на мене уваги. — О, дивись, це ж Роберт Фаррелл.

Помахавши йому рукою, вона крадькома показує його мені, і звісно ж, Боб Фаррелл, котрого всі люблять, сидить за столиком біля вікна в північній частині зали, і це мене потай бісить.

— Він чудово виглядає, — довірливо каже мені Евелін, лише тому, що помітила, як я поглядом оцінюю двадцятирічну фігуристу дівчину, котра сидить поряд із ним, і грайливо додає, щоб переконатись, що я її почув: — Сподіваюся, ти не ревнуєш.

— Він привабливий, — визнаю я. — Виглядає по- дурному, але привабливий.

— Не кажи нісенітниць, він дуже красивий, — каже Евелін і пропонує: — Чому б тобі не зробити таку ж зачіску?

До цього зауваження я був автоматом, ледь приділяючи Евелін увагу, але тепер я бентежусь і питаю:

— Що не так з моєю зачіскою? — За кілька секунд моя лють зростає вчетверо. — Що, в біса, не так з моєю зачіскою?!

Я легенько торкаюся волосся.

— Нічого, — каже вона, помітивши, як я засмутився. — Це просто припущення.