Брет Істон Елліс - Американський психопат

Нарешті дівчина питає:

— Що це за запах?

Я буркочу собі під ніс:

— Мертвий… щур.

І відчиняю вікна та скляні двері, що ведуть на терасу, хоча ніч прохолодна, вже середина осені, а вона вбрана легенько, однак ще одна склянка шампанського, здається, зігріває її достатньо для того, щоб спитати, чим я заробляю на життя. Я кажу їй, що вчився в Гарварді, потім почав працювати на Волл-стрит, у «Пірс та Пірс», коли випустився з бізнес-школи, а коли вона питає, що це таке, чи то жартуючи, чи то справді не розуміючи, я сковтую і, стоячи до неї спиною, знаходжу сили, щоб відповісти: «Взуттєва крамниця». Коли ми тільки прийшли до квартири, я занюхав доріжку кокаїну, яку знайшов у своїй аптечці, «Кристал» трохи вгамував збудження, але не сильно. Зранку «Шоу Патті Вінтерс» було про апарат, який дозволяє людям говорити з померлими. Дівчина вбрана у жакет та спідницю з шерстяної баратеї, блузку з креп-жоржету, сережки з агату та слонової кістки від «Стівен Двек», коротка жилетка з шовкового жакарду, все від… від кого? Здається, від абикого.

У спальні вона гола, змащена олією, вона смокче мій хуй, а я стою над нею, б’ю ним її по обличчю, хапаю її за волосся й називаю «довбаною сучою шльондрою», і це ще більше її заводить, вона починає недоладно смоктати член і одночасно терти свій клітор, і коли вона облизує мені яйця і питає, чи це мені подобається, я важко дихаю й відповідаю: «Так, так». У неї високі повні груди, дуже пружні, соски стирчать, і поки вона давиться моїм членом, бо я грубо трахаю її в рот, я тягнуся вниз і стискаю їх. А потім я трахаю її, сунувши ділдо їй у задній прохід і закріпивши його там ременем, і я шкрябаю її груди, доки вона не просить мене зупинитися. До того я вечеряв з Жаннетт у новому північноіталійському ресторані у Верхньому Іст- Сайді, поблизу Центрального парку, і це було добіса дорого. До того я був вбраний у костюм, пошитий Едвардом Секстоном і сумно розмірковував про дім моєї родини в Ньюпорті. До того, підвізши Жаннетт додому, я зайшов до «М. К.» на благодійну вечірку, якось пов’язану з Деном Квейлом [148] Американський політик, віце-президент США з 1989 до 1993 року. , який навіть мені не подобається. У «М. К.» дівчина, котру я зараз трахаю, жорстко фліртувала зі мною нагорі, поки я чекав у черзі на більярд. «Господи», — каже вона. Я збуджено даю їй ляпаса, легенько б’ю по губах, потім цілую їх, кусаю. Її переповнюють страх, жах, збентеження. Ремінь рветься, ділдо вислизає з її заду, поки вона намагається мене відштовхнути. Я відкочуюсь, вдаю, що відпускаю її, а потім, поки вона збирає свій одяг, мимрить щось про те, який я «божевільний клятий вилупок», я стрибаю на неї, наче шакал, з рота буквально виходить піна. Вона плаче, вибачається, істерично схлипує, благає не робити їй боляче, вона в сльозах, тепер вже сором’язливо прикриває груди. Але навіть ці схлипування не заводять мене. Трохи веселіше стає, коли я бризкаю їй в обличчя «Мейсом», ще краще — коли б’ю її головою об стіну чотири чи п’ять разів, доки вона не втрачає свідомість. На стіні лишається маленька пляма з волоссям. Коли вона падає на підлогу, я прямую до ванної кімнати і роблю собі ще доріжку посереднього коксу, який я дістав «У Нелл» чи в барі «Au» минулого вечора. Я чую, як дзвонить телефон, як вмикається автовідповідач. Я згинаюсь над дзеркальцем з доріжкою, не зважаючи на повідомлення, мені байдуже, хто це.

Трохи згодом, як можна було здогадатися, вона лежить гола на підлозі, руки й ноги прив’язані до імпровізованих стовпчиків на дошках, обважених металом. Руки ще й прибиті гвіздками, ноги розставлені якомога ширше. Під зад підкладена подушка, розкрита вульва вимазана сиром брі, трохи сиру запхано у вульву. Вона ледве отямилась, і коли бачить мене, голого, над собою, можу уявити, яким страшним жахом її наповнює те, що в мені, практично, нема нічого людського. Я розклав її перед новим телевізором «Тошиба», поставив у відеомагнітофон стару касету, тож на екрані — остання дівчина, яку я знімав. На мені костюм від «Джозеф Аббуд», краватка від «Пол Стюарт», взуття від «Джей Крю», жилетка якоїсь італійської марки, я стою на колінах поряд із тілом, їм мозок дівчини, жадібно жеру його, змащую шматки рожевого м’яса гірчицею «Ґрей Пупон».

— Бачиш? — питаю я дівчину, не ту, що на екрані. — Ти це бачиш? Ти дивишся? — шепочу я.

Я спробував запхати їй до рота перфоратор, але вона при тямі, й у неї достатньо сили, щоб зціпити зуби, міцно, і хоча перфоратор швидко проходить крізь них, мені це не цікаво. Тож я підводжу її голову з закривавленим ротом і змушую додивитися плівку до кінця, а поки вона дивиться на дівчину на екрані, у якої кров тече з кожного можливого отвору, сподіваюся, вона усвідомлює, що це все одно з нею сталося б. Що вона все одно опинилася б на підлозі в моїй квартирі, з прибитими до стовпів руками, з сиром та битим склом у піхві, розбитою головою, пурпуровою від крові, навіть якщо пішла б «У Нелл», або до «Індокитаю», або «Марсу», або бару «Au» замість «М. К.», навіть якщо не сіла б зі мною в таксі до Верхнього Вест-Сайду, це все одно сталося б. Я б знайшов її. Так влаштований світ. Я вирішую не перейматись камерою сьогодні.