Брет Істон Елліс - Американський психопат

— Боже, двадцять доларів за довбаний яєчний рулет? — буркочу я, вивчаючи меню.

— Це заварний крем му-шу, ледь підсмажений, — каже Евелін.

— Це довбаний яєчний рулет, — протестую я.

Евелін на це відповідає:

— Ти такий вишуканий, Патріку.

— Ні, — знизую я плечима. — Я просто практичний.

— Мені страшенно кортить білуги, — каже вона. — Га, любий?

— Ні, — кажу я.

— Чому ні? — закопилює губки Евелін.

— Бо я не хочу нічого з бляшанки чи з Ірану, — зітхаю я.

Вона гордовито пирхає і повертається до меню. Я чую, як вона каже:

— Джамбалайя [154] Креольська страва на основі рису. му-фу тут першокласна.

Минають хвилини. Ми замовляємо. Нам приносять їжу. Тарілки, як завжди, масивні, з білої порцеляни; на середині лежать два шматочки підкопченого сашимі з жовтохвоста з імбирем, в оточенні крихітних крапочок васабі, які колом обрамляє крихітна порція водоростей хідзікі, а зверху тарілки лежить одна самотня крихітна креветка; ще одна, навіть менша за першу, згорнулась знизу, і це мене бентежить, бо я думав, що це передусім — китайський ресторан. Я довго витріщаюся на тарілку, а коли прошу принести води, наш офіціант натомість приносить перечницю і вештається біля столика, кожні п’ять хвилин питаючи: «Може, трохи перцю?» чи «Ще перцю?» І щойно він відходить до іншого столика, за яким люди, як я краєм ока бачу, заслонили тарілки руками, я кличу метрдотеля і прошу його:

— Скажіть, будь ласка, офіціанту з перечницею не нависати над нашим столиком. Ми не хочемо перцю. Ми не замовляли нічого такого, у що потрібен перець. Ніякого перцю. Нехай йде геть.

— Звісно. Я перепрошую, — сумирно вклоняється метрдотель.

Присоромлена Евелін питає:

— Хіба така ввічливість тут необхідна?

Я кладу виделку й заплющую очі.

— Чому ти постійно мене виводиш?

Евелін вдихає.

— Давай просто поговоримо. Без допитів. Гаразд?

— Про що? — гарчу я.

— Слухай, — каже Евелін. — Молоді республіканці влаштовують вечірку в «Пла… — вона зупиняється так, наче щось згадала, і продовжує: — У «Трамп Плаза», наступного четверга.

Я хочу сказати їй, що не зможу, сподіваючись, що вона має інші плани, хоча два тижні тому, п’яний і обдовбаний, чи то в «Мортімер», чи в барі «Au» я сам туди її запросив, заради Бога…

— То ми підемо?

Після паузи я похмуро кажу:

— Напевно.

На десерт я організував дещо цікаве. Сьогодні вранці за сніданком у клубі «21» з Крейґом Мак-Дермоттом, Алексом Бакстером та Чарльзом Кеннеді я вкрав із чоловічої вбиральні твердий блок дезинфекції з пісуару, поки наглядача не було. Вдома я покрив його дешевим шоколадним сиропом, заморозив, поклав у порожню коробку від цукерок «Ґодіва», перев’язав шовковою стрічкою, а тепер, в «Люку», коли я вийшов начебто до вбиральні, натомість йду на кухню, діставши цей пакунок із кишені пальта. Я прошу офіціанта віднести це за наш столик «у коробці» й сказати леді, яка там сидить, що містер Бейтмен замовив це заздалегідь, спеціально для неї. Я навіть кажу йому покласти туди квітку і даю п’ятдесят баксів. Коли спливає достатньо часу і наші тарілки вже прибрані, він виносить подарунок, і я вражений тим, як він це обставив — навіть накрив тацю срібною кришкою, і Евелін аж воркує від задоволення, коли він піднімає її, кажучи: «Вуа-ря!» Вона тягнеться до ложки, яку він поклав поряд із її склянкою для води (я переконався, що вона порожня), і, розвертаючись до мене, каже:

— Патріку, це так мило.

А я киваю офіціанту, з посмішкою, і відпускаю його, коли він намагається покласти ложку біля мене.

— А ти не будеш? — занепокоєно питає Евелін. Вона нетерпляче схилилася над освіжувачем у шоколаді. — Обожнюю «Ґодіву».

— Я не голодний, — кажу я. — Вечері мені… вистачило.

Вона нахиляється, нюхає шоколадний овал і, відчувши якийсь запах (певно, речовини для дезинфекції), знову питає, тепер уже стривожено:

— Ти… впевнений?

— Так, люба, — кажу я. — Я хочу, щоб ти це з’їла. Там небагато.

Евелін бере першу ложку, ретельно пережовує, на обличчі одразу ж з’являється огида, однак вона ковтає, здригається, кривиться, але намагається посміхатись, обережно беручи ще одну ложку.

— Як воно? — питаю я і підбиваю її: — Їж. Тістечко ж не отруєне.

Її обличчя, спотворене відразою, блідне ще сильніше, немовби вона давиться.

— Що? — питаю я, шкірячись. — Що таке?

— Воно таке… — Обличчя Евелін перетворилось на маску агонії, вона здригається, кашляє. — …м’ятне.

Але все одно вона намагається посміхатися, що зараз стає неможливим. Вона тягнеться до моєї склянки з водою, випиває одним ковтком, відчайдушно прагнучи позбутися присмаку. Потім, помітивши, який я стривожений, знову намагається посміхнутися, тепер — наче вибачаючись.