Брет Істон Елліс - Американський психопат

— Просто… — Вона знову здригається. — Воно просто таке… м’ятне.

Як на мене, Евелін схожа на велику чорну мураху (мураху у вбранні від «Крістіан Лакруа»), яка їсть тістечко з пісуару, і я мало не починаю реготати, але ж я не хочу її збивати, не хочу, щоб вона почала сумніватись, чи доїдати їй це тістечко. Але вона не може більше, тож, з’ївши лише дві ложечки, відсуває цю кляту тарілку, прикидаючись, що наїлась, і тоді мене охоплює дивне відчуття. Хоча я й милувався тим, як вона їсть цю штуку, мене це чомусь, водночас, засмутило. І раптом я зрозумів, що байдуже, скільки задоволення я отримав, споглядаючи, як Евелін їсть щось, на що мочився і я, і незліченна кількість інших, ця неприємність сталася з нею за мій рахунок — це антиоргазм, марна компенсація за три години, згаяні з нею. Я стискаю щелепу, розслабляю, стискаю, розслабляю мимоволі. Десь грає музика, але я її не чую. Евелін хрипко просить офіціанта принести їй освіжаючих льодяників із корейської крамнички по сусідству.

Потім дуже просто вечеря доходить до критичної точки, під час якої Евелін каже:

— Я хочу твердих зобов’язань.

Вечір і так вкрай зіпсовано, тож ця ремарка нічого не псує, не застає мене зненацька, але на мене тисне непрактичність цієї ситуації, я відсуваю свою склянку з водою до Евелін і прошу офіціанта забрати недоїдене пісуарне тістечко. Моя витримка зникає разом із десертом, що повільно тане. Вперше я помічаю, що останні два роки вона дивиться на мене не з обожнюванням, а з чимось, схожим на жадобу. Хтось нарешті приносить їй склянку для води та пляшку «Евіан», і щось я не чув, щоб вона її замовляла.

— Евелін, я думаю, що… — Я починаю говорити, затинаюся, починаю знову: — Що ми втратили зв’язок.

— Чому? Що не так? — вона махає рукою парі, здається, це Лоренс Монтґомері та Джина Вебстер, і Джина (?) на іншому кінці кімнати підводить прикрашену браслетом руку.

Евелін схвально киває.

— Моя… моя потреба вдаватись до… вбивчої поведінки у великих масштабах не може бути, емм, виправлена, — кажу я їй, зважуючи кожне слово. — Але я… не маю іншого способу виразити свої заблоковані… потреби.

Дивно, скільки емоцій спричиняє в мене це зізнання, як воно виснажує — моя голова стає легкою. Як звичайно, Евелін не розуміє саму суть того, що я кажу, і я дивуюсь — як довго триватимуть мої спроби нарешті її позбутися.

— Нам треба поговорити, — тихо кажу я.

Евелін відсуває порожню склянку і дивиться на мене.

— Патріку, — говорить вона. — Якщо ти знову почнеш казати, що мені треба збільшити груди, то я йду.

Я обдумую те, що вона сказала.

— Усе скінчено, Евелін. Це кінець.

— Який образливий, — каже вона, підкликаючи офіціанта, щоб той приніс ще води.

— Я серйозно, — тихо кажу я. — Це довбаний кінець. Нам. Це не жарт.

Евелін дивиться на мене, і я думаю, що може хоч хтось насправді розуміє те, що я намагаюся сказати, але вона каже:

— Давай не зачіпати цю тему, гаразд? Вибач, що я почала. Так що, ми п’ємо каву? — і знову зве офіціанта.

— Мені еспресо без кофеїну, — каже Евелін. — Патріку?

— Портвейн, — зітхаю я. — Будь-який.

— Може, хочете подивитися… — заводить офіціант.

— Просто найдорожчий портвейн, — перебиваю я його. — І так, ще сухе пиво.

— Нічого собі, — буркоче Евелін, коли офіціант йде.

— Ти досі ходиш до свого психіка? — питаю я.

— Патріку, — загрозливо каже вона. — До кого?

— Вибач, — зітхаю я. — До свого лікаря.

— Ні. — Евелін відкриває сумочку, щось шукає.

— Чому ні? — стурбовано питаю я.

— Я тобі вже казала чому, — відрубує вона.

— Але я не пам’ятаю, — кажу я, передражнюючи її.

— Наприкінці сеансу він спитав мене, чи можу я провести його та трьох його друзів «У Нелл». — Евелін дивиться на себе у дзеркальце, поправляє помаду. — А чого ти питаєш?

— Бо вважаю, що тобі варто до когось походити, — нерішуче, але щиро веду я. — Я думаю, що ти емоційно нестабільна.

— У тебе у квартирі висить постер Олівера Норта [155] Колишній офіцер морської піхоти, звільнений з Ради національної безпеки США, коли стало відомо, що він нелегально продавав американську зброю Ірану, в обмін на що проіранські сили Лівану звільняли американських заручників. У травні 1989 р. суд визнав його невинуватим. , і ти називаєш мене нестабільною? — питає вона, шукаючи в сумочці ще щось.

— Ні. Ти така, Евелін, — кажу я.

— Перебільшення. Ти перебільшуєш, — відповідає вона, копирсається в сумочці, не дивиться на мене.