Лоран Гунель - Бог завжди подорожує інкогніто

— А коли це було?

— У сімдесяті, коли про Дубровського всі заговорили.

— Але, наскільки я знаю, Жак Лакан тоді був уже дуже знаменитий, та й життя його хилилося до заходу. Як він міг ревнувати до якогось невідомого психіатра?

— Знаєте, усе це треба розглядати в контексті епохи. Лакан стояв в авангарді французького психоаналізу. Психоаналіз не змінюється: один і той же пацієнт років п’ятнадцять сидить на кушетці й викладає свої проблеми, і всі вважають це нормальним. А тут з’являється якийсь росіянин і вирішує проблеми своїх пацієнтів за кілька сеансів... Непорядок, правда?

— Але, можливо, вони не видужували... у повному розумінні слова?

— Я цього знати ніяк не можу. Але пацієнт, який п’ятнадцять років на кушетці в Лакана страждав на арахнофобію, у Дубровського припиняв боятися павуків за півгодини. Ось ви б на його місці що вибрали?

— Отже, Лакан заздрив результатам Дубровського?

— Та й не тільки. У них усе було навпаки.

— Себто?

— Один старий, інший молодий. Лакан — інтелектуал, який концептуалізував свій підхід, писав книжки. Дубровський — прагматик, його цікавили дія та результат. Крім того, справа ще в самих їхніх методиках.

— Ви хочете сказати, у методах, якими вони послуговувалися?

— Так. Психоаналіз з’явився в Європі. Дубровський же першим почав використовувати у Франції когнітивну терапію, яка прийшла зі Штатів.

— І в чому ж проблема?

— Скажімо так, за тих років серед інтелектуалів були дуже поширені антиамериканські настрої. Але, бачте, справа не тільки в цьому. Їх розділяли гроші.

— Гроші?

— Так. Дубровський був багатий. Дуже багатий. Сімейний спадок. Не те що Лакан, у якого завжди були всім відомі проблеми з коштами. — Вона сьорбнула шампанського і продовжувала: — Я думаю, Дубровський став для Лакана справжньою ідеєю фікс. Йому не давала спокою швидкість результатів Дубровського, і він став дедалі скорочувати час власних сеансів. Скінчилося тим, що хвилин через п’ять, ледь пацієнт устигав почати свою сповідь, Лакан його переривав і говорив: «Сеанс закінчено».

— Але це безумство якесь...

— Та й то не все. Він до такої міри заздрив Дубровському, що почав підвищувати ціни до захмарних висот. Усього за кілька хвилин він вимагав п’ятсот франків — навіть на ті часи фантастичну суму. Якось один із його пацієнтів запротестував. То він вирвав у нього з рук портмоне, щоб відрахувати свій гонорар. Так, мій Жако дійсно з глузду з’їхав.

Я теж ковтнув шампанського, насолоджуючись його ніжним ароматом. На іншому боці майдану стояла церква Сен-Жермен-де-Пре. Цього вечора, досі освітлена спекотним серпневим сонцем, вона мала як ніколи чудовий вигляд.

— Найсумнішим у цій історії було те, що якби Лакан просто ігнорував Дубровського, то всі навколо про нього дуже швидко забули б.

— Про Дубровського? Але чому? У нього ж були прекрасні результати!

— Одразу видно, що ви американець, — ставите таке запитання. Вам, американцям, важливий результат. А ми, французи, куди більше цінуємо інтелект, а результат для нас — щось побічне...

Вона покопирсалася у сумочці з рожевої крокодилової шкіри й витягла звідти книжечку кишенькового формату.

— Тримайте, це я для вас принесла. Розгортайте навмання й читайте будь-який абзац.

Я взяв книжку, підписану Жаком Лаканом, і розгорнув на самій середині:

— Характеризуючи структуру сюжету філіальних інтерпретаторів за допомогою афективної недостатності, що виявляється в частій неправомірності сюжету і ментальній формації за типом благородного роману, що вважається нормальним виявом у віці від восьми до тринадцяти років, автори об’єднують вигадки, що виникають у пізнішому віці...

Абсолютно нічого не можливо зрозуміти. Але я не психіатр.

— Запевняю вас, психіатрам це точно так само не­зрозуміло. Але Франція є Франція: що менш зрозуміло ви висловлюєтесь, то швидше зійдете за генія.

— Ого!

— А тепер уявіть собі Дубровського, з його прагматичним поглядом на речі, його конкретними й лаконічними завданнями. На тлі Лакана він мав здаватися просто нікчемою...

Цієї миті я зробив необережний рух, мій келих упав набік, і шампанське розлилося по столику, плеснувши мені на черевики. Слава Богу, тільки мені.

— А ось цього Жак Лакан точно не зніс би.

— Чого? Розлитого шампанського?

— Еге ж — він був схиблений на взутті. Боронь Боже...

Я здригнувся.

— Взуттєвий маніяк...

— О, це була його пристрасть! Він міг утекти з кабінету, кинувши пацієнтів і змусивши їх чекати, щоб купити собі нову пару черевиків між сеансами. Геніально, правда?