Лоран Гунель - Бог завжди подорожує інкогніто

— Це кафе в Сен-Жермен-де-Пре?

— Як ви сказали?

Я повторив по складах.

— Саме так. Можете туди з’їздити. Упізнати її теж легко: вона напевно буде в екстравагантному капелюшку. У наші часи полюбляли капелюшки... І вона дуже товариська, самі побачите. Я їй зателефоную і скажу про вас.

***

Я насилу знайшов вулицю, яка губилася за майданом Бастилії, у кварталі, де ще збереглася чарівність старовини. На нижніх поверхах більшості будинків розташувалися крамниці або лавки ремісників. Двері були відчинені навстіж, і весь строкатий світ кварталу весело висипав на тротуар, охочіше віддаючись обговоренню новин, ніж роботі. Водії завантажували транспорт товаром просто посеред дороги, окликаючи знайомих і голосніше за всіх перемовляючись на ходу. Вантажники вправно манев­рували візками, але пакети все одно з них падали, викликаючи регіт глядачів. За дверима майстерні виднівся швець за машинкою, і навколо плив запах нагрітої шкіри. З ним поруч під поетичною вивіскою «Продавець фарб» приліпився господарський кіоск. Я заглянув усередину: вивіска не брехала. Кіоск був ущерть заповнений всілякими предметами побуту неймовірної строкатості і різноманітності. Вішаки, різнокольорові шпильки, губки, кухонні серветки з міткалю, зелені, жовті і сині фартухи, тазики і мисочки всіх сортів і розмірів з червоного, жовтого і бежевого пластику... Усе це радісно виступало на тротуар. Городинник на все горло закликав клієнтів, гучно вигукуючи ціни овочів та фруктів. Далі виднів металевий прилавок продавця газет і журналів. Видання, які кричали про всілякі скандали, затулили собою ледь не половину тротуару. Із сусідньої фарбувальні виривалися цівки пари з характерним запахом. Навпроти сяяла вітрина ковбасних виробів із величезними копченими сосисками, ще теплими сирними пирогами, ковбасами, які звисали зверху на металевих гачках, і безліччю інших спокусливих речей.

Я добре знав тільки американські торговельні центри — холодні, знеособлені, — а тут зрозумів, як пощастило французам, що в них залишилися ще такі маленькі жваві вулички. Чи ж вони це усвідомлюють? А що, як раптом вони дозволять зникнути цим крамничкам і разом з ними з міста піде останнє людське тепло? На біса тоді скуплятися в гіпермаркетах і жити в спальних рай­онах, із яких разом із цими крихітними кіосками зникне душа міста?

Номером 51 був позначений будинок, фасад якого вкривала патина часу. Прибита збоку від арки дощечка, навмисно написана від руки, гордо зазначала:

«Асоціація СПІЧ-МАЙСТЕР, вхід із двору».

Я пірнув в арку і ввійшов у внутрішній дворик. Переді мною виявився ще один будинок. Двері були зачинені, з кодовим замком. Ані вивіски, ані таблички... Цікаво. Я пішов подвір’ям в інший бік і тут побачив сходи, що вели вниз уздовж бокової стінки, яка з’єднувала обидві будівлі. Здалеку було видно вивіску, прикручену дротом до поручнів. Про всяк випадок я підійшов ближче, але без великої впевненості: такі сходи могли вести тільки в підвал. На вивісці, теж від руки, було написано назву асоціації, а намальована поруч стрілка показувала вниз. Я спустився сходами. Денне світло висвітлювало тільки перші щаблі, які розпливалися в напівтемряві, а далі зяяла чорнота. Дна не було видко. Якось не дуже гостинно...

Потихеньку спускаючись, я ловив себе на відчутті, ніби я входжу в черево кварталу. Внизу були залізні двері з дзвоником. Я натиснув на кнопку і прислухався. Тягнуло холодом і вогкістю. Двері відчинилися, і на порозі виник рудий хлопець років тридцяти.

— Доброго дня! Я — Ерік.

— Дуже приємно, Алан.

Усмішка не змінила серйозного виразу на його обличчі. Я ввійшов.

Приміщення мені відразу сподобалося. Під високою кам’яною стелею відчувався простір. Склоблоки, вмонтовані в кожному кутку, були джерелами денного світла. Галогенні світильники давали додаткове освітлення. Стара, витерта підлога подекуди провалилася. Легко було уявити, скільки історій вона пам’ятала. Біля стіни було збито дощату сцену, схожу на ті, що іноді трапляються в школах. Я був зачарований. Біля підніжжя помосту, по десять у ряд, захаращуючи весь інший простір, стояли табурети — штук сто. Біля входу стояв кухонний стіл з кавовим автоматом і височенькими стовпчиками пластянок. Під ним бурчав маленький холодильник.

— Раніше тут був підвал?

— Ви — на колишньому складі сім’ї, яка працювала з червоним деревом. Тут трудилися багато поколінь майстрів, і так тривало до 1975 року, коли останній із них вийшов на пенсію, а передати майстерню було нíкому.