Уляна слухала, не розуміючи, про що ідеться. До чого тут Тіто?
— Тіто тут ні до чого, це просто історична довідка, — заспокоїла Черешенька, яка володіла непростим мистецтвом розуміти свого чоловіка.
— Тобто виходить, твій батько воював в німецькій армії? — перепитала Уляна в Степана. — А значить він не може бути моїм дідом.
Степан знизав плечима.
— А осьо інший документ, — Вікінг простягнув наступну копію. — Довідка кадрової служби про те, що рядовий Червоної Армії Степан Шагута зник безвісти у серпні сорок четвертого.
Уляна взяла до рук ще один сірий папірець, тепер уже не зі свастикою, а із зіркою на горі. Друковані на машинці літери «рядовой Степан Шагута», «пропал без вести». Підпис, печатка кадрового управління.
— Ну і нарешті третій документ, — немов вчитель перед учнями, Вікінг прагнув драматичного ефекту. — Свідчення Мар’яна Гурницького, мешканця села Пліхів, про те, що його сусіда Степан Шагута вступив до банди українських націоналістів під псевдо Трійця, де за свої злочини дослужився до сотника, і неодноразово відвідував село з метою боротьби з комуністичним підпіллям, членом якого був цей самий Мар’ян Гурницький. Між іншим, сотник в УПА — досить високе звання.
Бабуся згадувала колись сусіда на ім’я Мар’ян, який за німців був у поліцаях, а за совєтів почав писати на всіх до НКВД. Прізвища, звісно, не запам’яталося, але це явно був той самий персонаж.
— Він в УПА воював, — Уляна поправила окуляри, як завжди у складні моменти. — Ну, цей, справжній Степан, у якого вони тоді в селі жили. Як там пишуть, було його псевдо?
— Трійця.
— Трійця, — повторила вона і запитально глянула на свого Степана, але той лише ледь помітно знизав плечима. Це слово у нього ні з чим не асоціювалося.
— Отже маємо трьох Степанів, — підсумував Вікінг. — Один був бійцем Червоної Армії, другий — бійцем УПА, а третій — дивізії «Галичина».
— Ну й четвертий Степан сидить тут на канапі, — додала Катька.
Усі подивилися на Степана, який розгублено переводив очі з аркуша на аркуш.
— Так хто ж із них був його батьком? — запитала Черешенька.
— З матеріалів справи цього з’ясувати не можна, — Вікінг розвів своїми коротенькими руками. — На жаль.
Катька нахилилася вперед до столика з документами та кави, якої ніхто навіть не торкнувся…
— Давайте я спробую повторити все для білявок, — запропонувала вона. — Один Степан — це твій дід, правильно?
Очі її знайшли Уляну.
— Так, мій дід, Святослав Ліщинський, він воював у Червоній Армії.
— Добре, — кивнула Катька, — Другий Степан — це справжній Степан, той, що жив у селі…
— Пліхові, — підказала Уляна. — Це біля Бережан, там жив друг діда з гімназії Степан Шагута. Він прийняв бабусю з мамою, коли в місті не було чого їсти. Справжній Степан Шагута.
— Справжній, — задоволено повторила Катька. — Гаразд. А третій хто?
— Третій — дідів родич з Полтавщини. Його звали Павло, а прізвища я не знаю. Він замість Степана потрапив на мобілізацію до німців. Помилково. Бабуся думала, що розберуться та відпустять, але не розібралися.
— А хіба німці мобілізували наших? — здивувалася Черешенька. — Щось я про таке не чула.
Усі подивилися на Вікінга, який, напевно, знав відповідь.
— Питання складне, — сказав той. — Всякого було. Мобілізували у поліційні частини шуцманшафт, у баудінст — будівельні загони, які відновлювали зруйноване, у гіві — допоміжні військові служби — всілякі водії, санітари, кухарі, сапери. Він міг служити там. Потім — дивізія «Галичина», туди ішли добровільно. Але це вже пізніше. Були у сорок першому спроби організувати українські національні підрозділи, можливо, з цим пов’язана мобілізація. Складно сказати.
— Зрозуміло, — Катька відкинулася на спинку крісла. — А потім — табір. І хто з них був у таборі?
Черешенька емоційно вимахнула своїм пластиковим «факом»:
— Так у цьому ж і питання!
Вікінг прокашлявся:
— У справі є довідка, що Степан Шагута потрапив до радянського фільтраційного табору для інтернованих осіб біля міста Віллях в Австрії.
— Ну, все зрозуміло! — радісно вигукнула Черешенька. — Значить це червоноармієць. Значить це твій дід!
Уляна і Степан подивилися одне на одного, явно ошелешені таким висновком. Бо це означало, що вони родичі, дядько та племінниця.
— Кохана, не поспішай, — м’яко зауважив Вікінг.
— А що не поспішай? — простягнула до нього свою лангету Черешенька. — Кого у таборах тримали? Полонених.
Читать дальше