Брати Капранови - Забудь-річка

— От суки! — вилаялася Уляна, і одразу спохопилася. — Пробачте!

— Та нічого, — Леон-кілер безпомічно посміхнувся. — І ви знаєте, що всі вони й досі залишилися на своїх місцях? І в будь-який момент можуть знову взятися за старе. Ви ж бачите, що зараз робиться.

Уляна бачила, що зараз робиться, і відчувала безсилля, бо попри свій досвід і кваліфікацію часто не могла допомогти клієнтам. А що тут вдієш, коли СБУ, прокуратура та міліція перетворились на комерційні організації, які на замовлення, а чи й навіть для себе могли забрати усе, до чого є хоч найменший шанс вчепитися. Ще одна подяка президенту Ющенку, за якого стояли на Майдані, і якого вона сама та колеги прокляли вже не один десяток разів. Адже саме його вікопомна конституційна реформа дозволила прокуратурі втручатися у будь-які справи, і за п’ять років економічний терор та перерозподіл власності набрав такої сили, що зупинити його було вже неможливо. Судді навіть не брали хабарів, якщо справа стосувалася прокурорського рекету. А коли закінчилися великі об’єкти, вони взялися за приватне житло — Уляні самій довелося брати участь у процесі навколо однієї квартири і на власному досвіді переконатися, що в Києві діє декілька банд з працівників прокуратури та суддів усіх рівнів, які забирають квартири у людей. Цілком законно, тобто майже законно. Звісно, й СБУ тут не пасло задніх, але воно спеціалізувалося на великих промислових об’єктах, на великих пакетах акцій та рейдерстві.

— Ви знаєте, я колись навіть ходив до СБУ, хотів подивитися свою справу, ну, ви знаєте, щоб зрозуміти, хто стукав на всіх і звідки вони все знали. І знаєте, що мені сказали?

— Що?

— Що вироку не було, а отже під реабілітацію я не підпадаю, і що без цього справу показати не можуть, оскільки вона в роботі. Розумієте?

— Так і сказали, в роботі? — не повірила Уляна.

Леон-кілер повільно заплющив очі і знову відкрив їх, підтверджуючи свої слова.

І тут погляд Уляни знову впав на його сумки. Великі, напхані чимось м’яким… Невже це на випадок арешту? Вона згадала випадкове знайомство зі старим рухівцем, який розповідав, що кілька років тримав під ліжком валізу з усім необхідним в тюрмі — теплі речі, зубна щітка, цигарки. Як там було у Гадюкіних: «шапка, чоботи, куфайка і з начосом калєсони». Зовсім не смішно… Вони пообіцяли йому, що можуть взяти у тролейбусі дорогою на роботу… Вони казали, що візьмуть у будь-який момент… І зовсім це не хвороба, як вона колись подумала — він не хоче підвести роботодавців, бо боїться, що його можуть взяти будь-коли…

Леон-кілер дивився вперед і на обличчі його, як завжди спокійному і навіть просвітленому, не ворушився жоден м’яз. Але руки не відпускали потертих ручок целофанових пакунків з речами, пальці судомно стискалися і розтискалися, перевіряючи, чи все гаразд, чи все на місці…

На очі несподівано навернулися сльози, і Уляна, щоб відігнати емоцію, сердито посигналила черговому донецькому джипу, який, оминаючи пробку, вискочив на зустрічну смугу.

— Суки… — знову прошепотіла вона, сама не знаючи, на чию адресу і пожаліла, що не навчилася у Степана лаятися по-морському.

— Ні, ну уявляєте, це було двадцять років тому, а він і досі з собою носить речі! — розповідаючи цю вчорашню пригоду, Уляна так розхвилювалася, що почала вимахувати руками, ризикуючи перекинути вазу на столі.

Вони сиділи на кухні у Катьки і чекали на Віку, яка мала привезти свого Вікінга та ще й з копіями справи Степанового батька.

Степан вперше був у Катьки — адже подруги зазвичай дбали за екологію спілкування і не допускали чоловіків до своєї, жіночої половини світу. Запланована поява на священній території одразу двох — Степана та Вікінга — свідчила про надзвичайну ситуацію. Втім, життя останнім часом перетворювалося на суцільну і безперервну надзвичайну ситуацію.

— Ну а що ти хочеш? На секретних заводах люди були залякані режимом так, що й до психушки недалеко, — Степан завдатки своєму віку найкраще орієнтувався у радянському минулому. — У одного з моїх капітанів сестра застукала чоловіка з іншою і написала донос у перший відділ, що він у ліжку розповідав державні таємниці.

— Справді? — здивувалася Уляна. — От курва!

Катька не особливо втручалася в розмову, певно, скута присутністю нової людини — адже сьогодні вона вперше на власні очі побачила, як вона казала «капітана вже не першого рангу». А може, просто хотіла уважніше придивитися до нього, щоб зробити власні висновки.