Валерій Макеєв - 100 днів полону, або Позивний «911»

– Коли мене в перші дні полону виводили на допити, у кімнаті до труби, що розташована майже під стелею, пристебнули наручниками… вагітну жінку.

І це не вигадані історії про розп’ятого хлопчика, це реальність. Вася, як багато інших полонених, тому свідки. Потім це розслідували місцеві прокурори: допитували всіх. І за це також подяка. Васю тримали півтора місяця з рукою прикріпленою до батареї. На банальне запитання:

«А в туалет виводили?» – цілком очікувана відповідь: «Я ж тобі кажу: наручники не знімали півтора місяця… Поруч поставили відро».

Потім Васю переправили в «зливну яму» – у прямому і переносному сенсі: на розстріл. Ніхто не жартував і не лякав. Людей просто розстрілювали. Як з’ясувалось згодом, із цієї ями за місяць-півтора вбили близько 70 осіб… В основному місцевих. Вася говорив, як на одну літню пару «настукав» сусід, мовляв, допомагали і співчували «нацикам». Вечір і ніч стареньких по-звірячому били, на ранок – розстріляли…

Разом із Васею 13 січня (на Меланки) о п’ятій годині ранку був призначений розстріл ще восьми місцевим цивільним і чотирьом своїм же – ополченцям.

– Молились-молились-молились… Попрощались уже один з одним… О другій ночі «вгорі» почулась потужна стрілянина. Ми думали, що нас хочуть закидати гранатами: рефлекторно накрились лахміттям і ковдрами. Обійшлось. Виявляється, це російські спецслужби зачистили місцевий підрозділ «бєспрєдєльщиков», який і влаштовував ці розстріли.

За три години до смерті… почалось нове життя.

– Я в житті був грішний. Робив справи неугодні Господу, – розмірковує Вася. – Пройшов ось таке життєве чистилище. А тепер дякую Богу, що продовжив мені життя. Дякую тим, хто врятував мене від гибелі. Вони наче й вороги, але ж подарували життя. А як я вдячний тим хлопцям-охоронцям, які не маючи права відстебнути від батареї, з рук поїли мене, ставили в зуби цигарку. Дякую. Життя чудова річ… і треба жити…

Так, це справді феномен: у колишніх бранців відсутня жадоба кривавої помсти і надзвичайно чутливе сприйняття проявів людяності. Вони навчились дякувати серцем… за життя. А ще, здобули виняткове вміння творити любов. По різному. Але – з глибин душі. Саме ту фундаментальну любов, яка приведе нас до життя і миру.

Народився в Донецьку в сім’ї міліціонера.

Закінчив художнє училище, відвідував художню студію Ігоря Макаренка.

У 2014 році заснував арт-групу «Мурзілка» й почав займатися протестним мистецтвом: вирізати із картону вуличні карикатури на лідерів «ДНР-ЛНР» – «Моторолу», Стрєлкова, Царьова та інших. Розвішував їх у центрі Донецька.

Улітку того ж року за свої твори двічі потрапив у полон терористів. Там його били, катували, тримали в кайданах. Першого разу випустили після того, як художник розфарбував автомобіль одному з бойовиків. Дали п’ять гривень на проїзд, документів не повернули. Коли Захаров прийшов за паспортом, його знову ув’язнили. Випустили в середині вересня. Після цього переїхав жити до Києва.

У 2015 році взяв участь у проекті «Ізоляція» – створив «Карточный домик» – на гральних картах у карикатурній формі намалював образи лідерів сепаратистського руху на Донбасі. Роботи були представлені за кордоном, зокрема у Парижі, Аугсбурзі, Празі. Власний художній проект «Магнітне панно» Сергій Захаров презентував у Москві на міжнародному фестивалі протестного мистецтва «Муза непокорных-2015».

«Когда мы размещали работы, было еще только неприятие, а ненависть появилась после того, как полтора месяца я пробыл в подвалах и у меня были сломаны ребра. Первые десять дней там не просто били, а пытали. Три раза меня выводили на расстрел. Я, быть может, не выбрался бы до сих пор, просто мне помогли. Попасть туда легко, а выбраться довольно сложно. Так что о чистой ненависти я могу говорить сейчас, а тогда было просто неприятие, да и до конца не верилось в происходящее. Это все происходит на твоих глазах, ты видишь, как меняется город, во что он превращается, и все это кажется каким-то сюрреализмом, кажется, что вот-вот должно закончиться. Но с каждым днем ситуация усугубляется…»