Валерій Макеєв - 100 днів полону, або Позивний «911»

У МО «ЛНР» стало відомо, що ти в Ровеньках. Можливо, це й допомогло зберегти тобі життя. Тож молися – пощастило тобі. Навіть ми не знаємо, що за замовлення щодо тебе було. Можливо, щось не довирішували або не доробили. Або ж ніхто не дав однозначної команди, що з тобою робити після полону. Такі історії у нас були в Чеченській війні – взяття у полон за замовленням. Тож із почином – тепер і тут пішло».

2014 року в мене, справді, були у провадженні декілька резонансних процесів. Тут і позов (який суд задовольнив!) щодо скасування Постанови Кабінету Міністрів (уже уряду Яценюка), і судові процеси на відстоювання інтересів територіальної громади (КП «Черкасиводоканал») із підприємством олігарха Фірташа ПАТ «Азот», і суди із прокуратурою (за поданими (за свідченням селян Черкащини) позовами щодо губернатора Тулуба та нардепа-регіонала Олійника) про відбирання у 146 селян земельних ділянок…

Не знаю, куди приведе слід полону. Але переконаний, що все, що сталося – це початок іншої історії… Немає внутрішнього відчуття епілогу. І на підтримку цього внутрішнього супротиву в пам’яті спливають рядки:

Продовжуємо опікуватися полоненими. Тиждень тому передали на ту сторону 150 матраців для наших бранців, вчора – харчі та теплий одяг…

Тим часом, схоже, що мій позивний «911» забули зняти з реєстрації. Як сказав мені один комбат, «позивні – вони довічні». Напевно, він більше жартував, ніж виступав «віщуном». Але, як корабель назвеш… Якусь частину життєвої дороги ми справді вибираємо самі.

Сьогодні знову телефонує мати знайомого полоненого Руслана, з яким ми лежали в лікарні. Її сина разом із великою групою полонених учора повинні були поміняти. Підвели до автобусу… і повернули назад у камеру. Важко знайти потрібні слова, втішити матір в її запитаннях, чому саме з її дитиною ось так вчинили. Але телефонує мати іншого Руслана (теж лежали разом у лікарні в Луганську). Уже місяць дзвінки-істерики. Не вірила, що він живий. Заспокоював, казав: чекайте, усе налагодиться. Налагодилося. Поранений. Але живий.

Приносити радість в дім інших.

Приносити радість звільнення сина, чоловіка, брата, батька…

Або хоча б давати ясність ситуації… Заради цього варто ЖИТИ.

Минуло три місяці після мого звільнення з полону. Телефонує Дімка, луганчанин, який уже став другом. Просить зустрітися, порадитися.

У розмові одразу про наболіле:

– Ты не можешь себе представить, как мы ждали, что нас освободят вотвот – это когда украинские войска взяли город в кольцо…

Я добре пам’ятаю той час і настрій людей. Героїчні звітування про перекриття кордонів, Станиця Луганська, Хрящувате, Георгіївка…

«Всё, мы уже отрезаны от Луганска», – з ледь прихованою приреченістю поділився своїм болем один з польових командирів ополченців, коли запрошував мене забрати полонених.

«Передай там цим сєпарам-краснодонцям, що ми скоро в них будемо: нікого не помилуємо», – наказував один із наших добровольчих командирів Філіп, проводжаючи мене в дорогу на Лутугине.

Царство йому небесне. Після розриву снаряду «Град», від його тіла майже нічого не лишилося. Це було десь під Хрящуватим, у кінці серпня кривавого 2014-го.

– Это была последняя реальная надежда на то, что всё еще можно вернуть, – продовжував Діма. – Да, громыхало не слабо. Но тишина безысходности – страшнее: там осталось все. И самое главное – уже навсегда потеряна надежда на нормальную жизнь в Луганске… Родители остались. Спасибо Ахметову – выплачивает четверть зарплаты – чтобы выживали. Я, когда понял, что уже всё, освобождения не будет, с благословления родителей, сел на свой автомобиль и рванул на бешеной скорости через поля у Станицы – Луганской навстречу новой жизни под «жовто-блакитным» прапором…

Трудно начинать все с нуля. С собой – только мозги и навыки. А еще… боль и обида. Нас всех – украинский Донбасс – просто слили. Все, что произошло в Луганске – было четко спланировано и реализовано при попустительстве и бездействии, как местных, так и государственных властей. И тому – десятки доказательств. Все последствия такой, как минимум, безответственности, как обычно, возложили на простых и добросовестных граждан государства Украины. Всех без разбору, по ту сторону (сегодня там мои папа и мама, которые просто не могут покинуть свой край) нарекли террористами… Сейчас таких, как я, обвиняют – мол, иди воюй… Да я пошел, если бы именно моей пары рук не хватало, чтобы все вернуть как было. Если бы я не видел, что нас (не только луганчан – а всех украинцев) – просто используют как пушечное мясо, с которым можно делать, что угодно. Безнаказано.