Давид Гроссман - З ким би побігати

Асаф нічого не второпав. Найголовніше — він не зрозумів, чому йому треба бігти. Дінка зрозуміла швидше. Кинулася геть, тягнучи Асафа за собою. Він здогадався, що вона його рятує від чогось невідомого, і зразу ж отямився. Вони вихопилися з натовпу. Асафу здалося, що хтось кричить, щоб він зупинився, і він побіг ще швидше. Якби Асаф глянув назад, то побачив би, як кремезний чоловік поспішає слідом, притискаючи до вуха мобільний телефон.

Асаф біг і гарячково міркував. Ця дівчина знає Тамар, без сумніву. Вона побачила Дінку і просила передати Тамар, що та «дико крута». Думай, думай швидше! «І всі у нас кажуть, що вона супер»? Що вона такого зробила? І де це «у нас»? Він біг, і мозок його вирував, вибирав, сортував, комбінував. Асаф Знав і не знав.

Серце підказувало, що він на правильному шляху, що тепер він у своїй стихії — на своїй улюбленій п’ятикілометровій дистанції. Асаф прислухався до версії, що визрівала всередині нього, і біг. А поруч бігла Дінка. Не дивлячись один на одного, вони синхронно лавірували між людьми, перебігали вулиці, зрізали кути — як раніше, як на самому початку їхньої дружби (невже вчора? Хай Бог боронить, здивувався Асаф, та не може бути, щоб це було тільки вчора), тільки тепер без повідка — зараз їх зв’язували лише швидкі схвальні погляди. Я з тобою, я з тобою, гарний поворот, дякую, де ти, за десять кроків од тебе, між нами кілька чоловік, але не хвилюйся, повний вперед, я орієнтуюсь, я чую, хтось за нами біжить, я не чую, але краще поверни в цей провулок, ні, сюди я не поверну, я щось чую, біжи далі, я наближаюся до чогось гарного, тільки не зупиняйся, ну ти мене насмішила, досить базікати, не заважай зосередитися, сподіваюся, ти знаєш, куди ти мене ведеш, авжеж, знаю, та й ти ось-ось дізнаєшся, агов, Дінко, це здається мені знайомим, ми, схоже, вже були тут, он біля цієї високої стіни, розплющ очі, Асафе, лише вчора ми тут були, правильно, правильно, це... ну нарешті впізнав, за мною...

Дінка прожогом кинулася до зеленої хвіртки, стала на задні лапи й передніми натиснула на ручку. Асаф із собакою упхалися всередину. Асаф озирнувся, позаду нікого не було, переслідувачі відставали. Він перетнув двір: повз колодязь, повз тесані камені, між фруктових дерев, що понахиляли гілля під вагою плодів, крізь глибоку, вже знайому йому тишу.

Але, ще не встигнувши обігнути будинок і кинутися до задньої стіни, до зверненого на захід вікна, назустріч кошику, який мав спуститися до нього з ключем, Асаф відчув щось дивне, немов повітря раптом похолоднішало навколо нього: двері будинку були навстіж і злегка похитувались.

Він влетів усередину. Дінка слідом. Зупинилися вони одночасно.

Повсюди був розгардіяш. Передпокій мав такий вигляд, немов над ним пронісся ураган. Підлогу встилали книжки, сотні книжок, розгорнутих, розшматованих, розтоптаних. Високі шафи перевернуті й понівечені, наче хтось рубав їх сокирою. Навіть вівтар був зрушений з місця — на підлозі світлів прямокутник. Здавалося, вівтар совали, перевіряючи, чи не ховається за ним хто-небудь.

Теодора, подумав Асаф і на секунду скам’янів, не наважуючись бігти нагору, адже для цього довелося б ступати по книжках. Але вже за мить він біг, топчучи книги, здогадуючись, що цей рейвах якось пов’язаний з ним і його вчорашнім візитом. Весь у полоні цієї жахливої здогадки, він мчався по коловому коридору, й уява малювала йому жахи, що чекали на нього в кінці, — всі ті жахи, які він бачив у трилерах або з якими стикався в найстрашніших комп’ютерних іграх. Перелякана дитина вже заходилася плачем у його голові, й Асаф з усієї сили намагався не піддатися їй. Теодора така маленька, думав він, справжнє курчатко, як вона вижила після такого погрому? На бігу він заглянув до опочивальні. Ліжка були перевернуті, матраци розпорені ножами. У повітрі досі відчувалася ненависть, що переповнювала тих, хто це зробив. Одним махом Асаф перелетів через шість останніх східців, розчахнув сині двері і змусив себе не зажмуритися від страху.

Першої миті він не помітив її серед хаосу, що панував у кімнаті. Потім побачив: у кріслі-гойдалці, з розплющеними очима. Вона нагадувала ганчір’яну ляльку, яку хтось забув у кріслі. В її очах не було ані іскри життя. Потім, цілу вічність по тому, її губи трохи відкрилися.

— Асафе, — майже безгучно прошепотіла Теодора. — Це ти, Панагія му! Біжи звідсіля. Хутко!

— Що трапилося, Теодоро? Що з вами зробили?

— Біжи, перш ніж вони повернуться! Йди, знайди її, бережи її!