Давид Гроссман - З ким би побігати

Моше Хоніґман не слухає. Він усе ще в ролі охоронця. Пильний погляд зірко прочісує місцевість навколо, губи невпинно щось бурмочуть у кулак, немов там у нього затиснуто мікропередавач.

Тамар спостерігає за його дивними жестами, потім вражено дивиться на Лею.

Та знизує плечима: «Ми тут усі круті командос, га?»

— Де Дінка? — питає Ноа.

— Дінка! — підскакує Тамар. — Ми забули Дінку!

У штовханині, в гущі ніг... Дінка гавкала, заплуталась, загубила їх.

«Треба повернутися, — гарячково думає Тамар, — я не можу її кинути. Дінка не зуміє дістатись додому. Негайно!» Але, поглянувши на безживного Шая, голова якого безсило звісилася набік, вона розуміє, що вона не повернеться, ніколи не повернеться. Важка рука стискає їй горло, давить щосили. Як вона могла забути Дінку? Як могла зрадити її?

Повисає важка тиша. Навіть Нойка, щось відчувши, мовчить. Лея озирається на Тамар.

— Ми її знайдемо, не хвилюйся, — шепоче вона, сама собі не вірячи.

— Тепер уже не знайдемо, — каже Тамар.

Вона відкидається назад і заплющує очі. Вона знає, що трапилося страшне, значення якого вона ще навіть не почала усвідомлювати. Дінка, її вірна і найкраща подруга з семирічного віку, її друга половина, пропала. Її більше нема. Мозок Тамар свердлить думка, що доля зажадала жертву за порятунок Шая. І цією жертвою стала Дінка.

Чиясь рука пробирається в її долоню. Шай важко дихає, не розплющуючи очей. Він злегка притягає її до себе. Її вухо наближається до його губ, і він через силу шепоче:

— Пробач, Тамі. Пробач...

Моше Хоніґман обертається:

— Твоєму другу треба до лікаря.

— Я дам йому раду, — коротко відповідає Тамар.

І раптом Шай з останніх сил вимовляє:

— Я не друг... вона моя сестра.

Голова падає до Тамар на плече, і він шепоче:

— Єди...на у мене... на світі... лю...дина...

І його пальці безсило чіпляються за її пальці.

Через чотири дні після того, як Тамар утекла із Шаєм і загубила Дінку, Асаф швидко простував пішохідною вулицею Бен-Єгуда. Він майже біг, намагаючись, без особливої надії на успіх, знайти того самого гітариста. Рюкзак Тамар, що висів у нього за спиною, налився ваготою, він був як живий і наче нашіптував щось: неясні слова, туманні думки, благання про допомогу. Асаф пройшов повз гурток людей, що спостерігали за виступом дівчини-фокусниці, затримався на хвильку, щоб послухати гру зовсім юного хлопчини, майже хлопчика, а потім побачив ще одного — хлопець сидів, привалившись до стіни банку, і добував монотонні мелодії з чогось на кшталт ситара за допомогою смичка, затиснутого між великими пальцями ніг. Асаф і не знав, що на вулиці виступає стільки народу, він здивувався їхній молодості: більшість — його однолітки. Асаф дивився на них, гадаючи, чи пов’язані усі ці музиканти й фокусники з тією мафією, про яку говорив Сергій.

А в кінці мідрахів він натрапив на ще один тісний гурток: люди товпилися навколо дівчини, що грала на віолончелі. Асаф нічого не тямив у музиці, а проте страшенно здивувався, що комусь стукнуло в голову грати на такому ось інструменті на вулиці. Віолончелістка була невисокою, в круглих окулярчиках і червоному капелюшку. Асаф здогадався, що людей приваблює не сумна мелодія, а сама чудернацька дівчина з величезним інструментом.

Асаф і Дінка майже вже проминули віолончелістку, як раптом собака різко зупинився, розвернувся, зосереджено принюхався і несподівано рвонувся в саму гущу натовпу. Асаф рушив слідом, прокладаючи шлях серед слухачів, поки не опинився поруч віолончелістки, в самому центрі кола.

Дівчина грала, заплющивши очі, обличчям її часом пробігала хвилька, мовби їй щось снилося. Дінка гавкнула. Дівчина розплющила очі і з подивом витріщилася на собаку. Асафу здалося, що вона навіть зблідла. Потім випросталася на стільці, її очі нервово пробіглися по натовпу, але грати вона не припинила, правда, тепер просто водила смичком по струнах. Дінка натягнула поводок, Асаф смикнув її назад. Слухачі невдоволено загалдикали, вимагаючи, щоб він забирався зі своїм собакою. Асаф злякався, усвідомивши, що зараз вони з Дінкою — вулична вистава.

Першою схаменулася віолончелістка. Вона перестала грати, швидко нагнулася і квапливо зашепотіла:

— Де вона? Перекажи їй, що вона дико крута, всі у нас кажуть, що вона супер! Су-пер! Біжи! Ну ж бо, біжи!

Вона знову випросталась, відкинулася на спинку стільця, міцно примружилася, немов стираючи в пам’яті минулу мить, і заграла, знов наводячи на публіку свої дивні меланхолійні чари.