Давид Гроссман - З ким би побігати

— Дивні шляхи світу сього, — зітхнула вона. — П’ятдесят літ не торкався чоловік лику мого, й ось — одразу побої.

Коротка судома плачу спотворила її обличчя й одразу ж зникла.

— Досить! — скрикнула Теодора. — Годі! Тепер повідай-но швидше, як усе там зримо?

— Жахливо зримо, — зітхнув Асаф. — Потрібна перев’язка.

— Ні, не там! Там! — і Теодора тицьнула через плече, у бік вулиці.

— Там?..

Асаф зам’явся. Що ж їй сказати? Як змалювати світ за півхвилини?

— Треба побачити, щоб зрозуміти, — прошепотів він.

Її зляканий погляд проник у глиб його очей. Вони помовчали. Асаф знав, що мине ще багато часу, перш ніж він переварить те, чому є зараз свідком.

— Я вийду за ворота з боку сеї ось моєї руки, — сказала Теодора, й Асаф здогадався, що вона навіть не знає, де лівобіч, де правобіч. — А ти чекай ще хвилину-другу зсередини дому. Коли вони стережуть там, чи не поспішать за мною, узріти, що стара затіває...

— А якщо вас схоплять?

— Атож, атож. І я бажаю сього більше за життя, хай хапають мене, а не тебе.

— А якщо знову вдарять?

— І що зроблять мені, чого не робили раніше?

Асаф дивився на Теодору, приголомшений її сміливістю.

— Ви не боїтеся?

— Боюся, невідмінно боюся, та невже їх? Лишень невідоме страхає.

Теодора опустила голову і вела далі, звертаючись до нитки, що виглядала з рукава ряси:

— Ну ж бо, мов, коли я вийду, коли пройду зовнішні ворота, що узрю? Що там найперше зовні чекає?

Асаф пригадав. Вуличка, на якій стояла Теодорина обитель, була малолюдною і тихою. Вдень там повно машин — водії використовують провулок як парковку. На розі міститься відділення банку і магазин електротоварів, у вітрині якого весь час працює телевізор.

— Нічого особливого, — пробурмотів він і замовк, розуміючи безглуздість своїх слів.

— А шум, га? Найпаче побоююся я шуму і світла там. Можливо, є у тебе сонячні окуляри ради мене?

Окулярів у Асафа не було.

— Це може виявитися важкувато на самому початку, — сказав він, відчуваючи бажання загорнути Теодору у вату. — Тільки будьте обережні на проїжджій частині, завжди дивіться спочатку ліворуч, потім — праворуч і знову — ліворуч. І коли червоне світло, не можна переходити...

Чим більше він говорив, тим з більшим жахом усвідомлював, як багато Теодорі треба дізнатися і зрозуміти, щоб уціліти в міській метушні хоч би хвилин п’ять.

Вони вийшли з кімнати. Теодора заледве йшла, спираючись на плече Асафа. Потихеньку подолали довгий коловий коридор. Асаф відчував, що для Теодори це ще й жалобна хода, і прощання з чимось безповоротним.

Вона здивовано, ніби сама собі, сказала:

— Коли впали стіни Старого граду, я не вийшла. Не вийшла й тоді, коли бомби падали на вулиці і на ринку, хоча й вельми хотіла дати дах стражденним. І не вийшла, коли убито було Іцхака Рабіна, блаженної пам’яті, і відомо мені було, що весь народ проходить перед труною його. А тепер, ось... Христос ке апостолос! — пробурмотіла вона, коли її очам відкрився рейвах у передпокої, і вмовкла.

Асаф подумав, що зараз Теодора знепритомніє, але вона, навпаки, відпустила його плече і випросталася на весь свій крихітний зріст. І дивлячись на її вперте обличчя, він зрозумів, що цієї маленької старенької нікому не здолати. Він хотів розчистити для Теодори шлях серед спустошених книжок, але вона заявила, що на це немає часу, і повагом пройшла до виходу, ступаючи по знівечених сторінках, майже не торкаючись їх, немов пливучи.

Біля дверей, що виходили у двір, Теодора зупинилась, нервово потираючи руки.

— Слухайте, — випалив Асаф, — може, не треба? Я дам собі раду. Я швидко бігаю, вони мене не спіймають.

— Мовчання! — наказала вона. — Тепер роби і послухай [63] Парафраз із другої книги Мойсеевої «Вихід» («зробимо й послухаємо»), 24:7. : до Леї йди. Можливо, зуміє вона допомогти. Ти чув про Лею?

Асаф зам’явся. У щоденнику це ім’я зустрічалося кілька разів. Він згадав, що була там якась таємнича історія, повна недомовок, щось із немовлям, страхами, нерішучістю, поїздкою до В’єтнаму... Але, звісно, він не міг сказати Теодорі, що заглядав у щоденник.

Він спитав, де йому шукати Лею, і Теодора сердито розвела руками:

— Ото ж бо й горе, що вона нічого не каже, Тамар! Якось каже мені: «Є Лея». Чудово, сказала я. Ще, мабуть, через півроку додає: «І у Леї є ресторан». Їжте на здоров’я, сказала я, але де ж отся ресторація? І хто така отся Лея, і що поміж вами? А вона мовчить. А що тепер? Що нам залишається?