Давид Гроссман - З ким би побігати

— Ей, чи не линяти зібралися, га?

Шишако. Прихилився до стіни, чомусь важко віддихується.

— Та ще й Міко покинули? Негарно. Друзі так не роблять. — Обличчя його витягнулося, загострилося від ненависті. — Вам капець. Погрались — і годі. По-тихому валіть у машину. Пейсах вам віддячить. Мало не буде. Пошкодуєте, що з мамочки вилізли.

Сили покинули Тамар. Це несправедливо, подумала вона, несправедливо програвати на останній секунді. Шай плакав, не стримуючись, немов спостерігав свій власний кінець.

І раптом час зупиняється, і події починають відбуватися в якомусь іншому, неймовірному вимірі: Шишако раптом смикається вперед і мало не збиває їх з ніг, розлючено повертає голову, збираючись кинутися в бійку, й очі його ледь не вилазять з орбіт від подиву.

— Геть з дороги, містере Герой-Підштанки-З-Діркою, переможець малюків! — волає якийсь незнайомий чоловічок. — Геть з дороги, хулігане й негіднику! Ти своє вже відспівав!

Шишако сахається, бо хоча голос чоловічка тремтить і пускає півня, але в руках у нього абсолютно неможлива штука — старовинна довгоствольна рушниця, з тих, які Шишако бачив тільки в кіно. Шишако втискується в стіну, нервово куйовдить свою зачіску під Елвіса, вичікуючи слушної миті, щоб кинутися на цього шизонутого і вирвати зброю. Але якраз безглуздий вигляд курдупеля і сміхотворні вигуки збивають його з пантелику, Шишако підозрює, що тут криється якась пастка: хтось випустив цього гнома, щоб відволікти увагу. Тому він вагається кілька секунд, і цього виявляється досить, аби Тамар устигла заштовхнути Шая в автівку, що тихенько під’їхала, і влізти самій. Усередині сидить крихітка Ноа, яка не впізнає її. Товстенький чоловічок здається Тамар напрочуд знайомим, але вона ніяк не може згадати, звідки його знає. Чоловічок залізає в машину, на переднє сидіння, і влаштовується — неквапливо і велично, немов у нього бозна-скільки часу. Його рушниця націлена прямісінько в серце Шишако.

— Е, слухай, ти, обережніше, — криво посміхається Шишако. — Кинь пушку...

— Ви говоритимете, тільки коли вас запитають, — повагом промовляє чоловічок, і його лисина червоніє. — Рушаймо, Лієчко! — командує він з насолодою, і машина зривається з місця, залишивши позаду ошелешеного і розлюченого Шишако.

Той оглядається, шукаючи очима хитрих спільників цього підстаркуватого карапуза чи, на лихий кінець, телевізійного придурка з прихованою камерою.

— Мамі! — раптом кричить Ноа і тягне до Тамар ручки. — Мамі, я так скучила за тобою! Де волосся?

— Я теж, люба, — шепоче Тамар і заривається носом у шию дівчинки, з насолодою вдихає її запах.

— Нянька підкачала, — пояснює Лея. — В останню мить. Довелося взяти з собою. Усе гаразд, Тамі?

— Я жива, — бурмотить Тамар і пеститься до Нойки, притискається до її дивної чистої шкіри, вбирає очима її простодушний, смішливий погляд.

Вона думає про Шелі — колись Шелі теж була ось такою крихіткою і її теж хтось любив. Шай дивиться на дівчинку без виразу, навіть на вираз у нього не залишилося сили. Сльози ще висять на його довгих віях. Ноа кидає на нього насторожені погляди. Щось у ньому їй не подобається. Дівчинка відвертається від Шая. Лея бачить у люстерку доньчину реакцію. Вона безоглядно вірить у магічну здатність цієї дитини проникати в душу людини, і тому її лоб поорано зморшками. Тамар міцно цілує праве очко, ліве очко, маленький носик і нарешті відкидається на сидіння. Вона відчуває запах власного поту, думки перескакують на душ у сарайчику Леї, на м’яку, чисту постіль. Все сталося так стрімко, вона ще не усвідомила, що план спрацював, але її переповнює радість. Вона шукає в люстерку Леїні очі, потребуючи підтвердження: хтось повинен сказати їй, що це сталось насправді, в житті, а не в мріях, що її фантазії злилися з дійсністю. Але Лея зосереджена на дорозі.

Чому Тамар відчуває, що ще не все завершено? Що за сверблячка прокинулася десь у глибині її пам’яті — ніби хтось намагається сказати їй щось важливе?

— Куди їдемо? — питає Лея.

— До тебе, — каже Тамар. — Побудемо у тебе два-три дні, трохи заспокоїмось, окріпнемо, а потім вирушимо на нове місце.

— Куди саме? — цікавиться чоловічок з рушницею.

— Познайомтеся, — Лея вперше усміхається, — це Моше Хоніґман. Він приніс мені твою записку і сказав, що залишиться допомагати до кінця. — Вона ласкаво плескає Моше Хоніґмана по пухкому коліну. — Наш Сталлоне трохи зануда, але дуже милий, — і підморгує Тамар у люстерку.