Яцек Денель - Ляля

У Седльце дідусь сумлінно планував заліснення, винищував шкідників і провадив свою винахідницьку діяльність. Зокрема працював над сівалкою для дуже дрібного насіння, а що за повоєнних злиднів весь час бракувало матеріалів для моделей, то спеціальна ринва, крізь яку вилітало насіння, була майстерно вирізана із черствої французької булки. Сіялка вдалася на славу, а позаяк це була сіялка для дуже дрібного насіння, то й не дивно, що тоді ж таки на світ з’явилася моя мама, а за рік її брат, Павел. Обоє з величезними проблемами — мама бунтувала протягом всієї вагітності (лікар заявив, що не існує відомої науці патології, якої б вона не продемонструвала), аж нарешті швидко народилася, здорова й повненька. У свою чергу дядько був спокійним і тихим усі дев’ять місяців, зате пологи були такими важкими, що бабуся опинилася в стані клінічної смерті. Лікарі підозрювали, що дитину не вдасться врятувати й виймали її кліщами (у результаті бабуся вважала, що не надто обережно), ще й дивувалися, що дитя живе. Тим часом Ляля Карпінська пройшла крізь тунель і походжала райським садом, збираючи величезні маки й розмовляючи з осяйним янголом. «Але я мушу повернутися на землю, бо там залишилася Аня, моя донечка, і ніхто нею тепер не займається...» І повернулася. Коли її приводили до тями, шепотіла: «Не будіть мене, не будіть, тут так гарно, такі гарні квіти». А лікар на те: «Що ви мелете — (упс... я й за сто злотих такого б не написав) — про які ще квіти, син у вас народився, живий».

— Я? — каже мама. — Звісно, що я ненавиділа свого брата. Як будь-яка старша дитина. Одного разу мама увійшла до кімнати й застукала мене з виделкою в руках. Я хотіла виколупати йому оченята.

Тут, безвідносно, підходить це до решти чи ні, врізається розповідь про доктора З., неймовірно — як завжди підкреслює бабуся — вродливого гінеколога: смаглявого, чорноокого південця з копицею сивого — хоч йому щойно виповнилося тридцять — волосся. Під час повстання, у схроні в якійсь варшавській кам’яниці, він приймав пологи у своєї дружини. Кесарів розтин. Дезінфікував коньяком, а різав кишеньковим ножиком. Дружина й донька вижили, але він посивів, точнісінько як дідусь Брокль перед царським екзекуційним загоном.

Мені невідомо, скількох людей убив дідусь Карпінський — під час повстання, раніше, у партизанах, а може, і пізніше, під час визволення табору? — дідусь Денель з палуби свого корабля збив чотири літаки, за це отримав орден «Virtuti Militari». Явно мав на сумлінні — ну, скількох же? Вісьмох, дванадцятьох людей? Один з літаків поцілив у бомбу так, що вибухнув у повітрі; інший упав на поблизьку луку. У перерві між обстрілами поляки пішли на розвідку; обшукали обгорілий корпус — пілот загинув, як і решта екіпажу, але під одним із сидінь лежала непочата пляшка коньяку і шоколад. «Коньяк ми забрали собі, шоколад віддали морякам». Чи застрелили вони когось, дивлячись просто в очі, чи перерізали горлянку, чи лише посилали кулі далеким фігуркам?

Бабуня саме читала якийсь літературний журнал — це було через кілька місяців після других пологів — коли почула з дитячої кімнати пронизливий, сповнений непідробного жаху, крик. Кричав мій дідусь, узагалі справжній герой, який багато чого зазнав, отож, справа була явно серйозна. Перелякана бабуся побігла до манежу, а там моя мама (насправді їй було не більше, ніж півтора року) розмазує собі по голові гівенце, на що дідусь дивиться, мов на дантейську сцену, і кричить, кричить.

— Злидні були страшенні, — розповідає бабуся, точніше, розповідала раніше, коли ще щось пам’ятала, — отож дідусь брав страшенно багато різних замовлень, гарував як віл. Пригадую, одного разу я побачила на вулиці когось, убраного точнісінько як Зиґмусь, але якогось такого змарнілого, зіщуленого, що ледве тюпав. Дивлюся — аж це Зиґмусь. «Бігом, — кажу, — марш додому, найближчими днями жодних замовлень, бо ти ноги простягнеш». Проте він однаково без кінця їздив своїм мотоциклом то туди, то сюди, заліснював, робив винаходи, отримував добові, але коштів і далі бракувало. Якось забракло грошей, щоб твоїй мамі, якій було тоді чотири роки, купити маленькі червоні чобітки (правда ж, неймовірна сила бабусиної оповіді? Це вона досі живе тими хвилинами, що трапилися півстоліття тому, коли бабуня виходила із крамниці з вивіскою «Швець», «Черевики» чи, може, «Взуття» засмученою, бо не купила червоних чобітків, а самі ж червоні чобітки, маленькі червоні чобітки для чотирирічної дівчинки стояли на вітрині, навіть не підозрюючи, що колись перетворяться на порохно, як чоботи Карла Великого чи сандалії Олександра, а про них і далі читатимуть книжку, видану тисячею чи й двома тисячами примірників...) І тоді дідусь покинув курити. Сів за столом, підрахував, скільки щомісяця витрачає на сигарети, сказав: «Не може бути, щоб я не зміг купити донечці черевики», викурив останню, заховав пачку до шухляди (щоб спокушала, щоб була під рукою) і більше не закурив до кінця життя. А Аля, перша дружина, так на нього нарікала, мовляв, лише «карти й піанола, карти й піанола»... і не хотіла мати від нього дітей, бо вважала його вічним хлопчиськом, який ніколи не доросте до такої відповідальності. Ха.