Яцек Денель - Ляля

— Зламав їй щось?

— Тобто кістки? Ні. Але життя — звісно. Переконав дівчину, що та вміє писати, а вона нічогісінько не вміла, пописувала якісь посередні віршики й уважала себе його музою-натхненницею. Коли ми повернулися, про неї всі давно забули.

— А коли ви звідти повернулися?

— За рік, може, півтора. Комуністи вже показали, що мають у себе безпартійних інтелектуалів — і хватіт, вислали їх назад. Зрештою, Вартих нас щиро ненавидів. Спершу за оте тістечко. А потому під час якогось відрядження припхався до моєї кімнати, мовляв, у нього душ поламався чи щось таке, але не пішов до ванної, а сів на моєму ліжку й почав якусь балачку, клинці до мене підбивати. Я йому дала відкоша. Відтоді ми були на ножах.

Якраз тоді, в останні дні свого перебування в Бельгії, бабуся і Юлек довідалися про нещастя, яке спіткало Маргаритку Роммелівну та її чоловіка, пана Гесса. Їхній кільканадцятирічний син потрапив у підозріле середовище «ветеранів», які довго й терпляче пояснювали йому високі тези гітлеризму, доки не розтлумачили йому їх так докладно, що той надів есесівську форму й написав прощального листа («Батьку, ти зрадив ідеали фюрера, я не можу жити із заплямованою честю»), а тоді вистрілив собі в рота.

— Отак воно буває. Коли ті двоє поводилися порядно, то, звісно, доля мусила їх скривдити, — меланхолійно закінчує бабуся. Сягає по люстерко на поличці, позирає, кривиться, кладе назад.

А повернувшись, бабуся розлучилася з Юлеком.

— Ми чекали на розгляд справи й сиділи в такій великій віконній ніші у коридорі суду; Юлек розповідав щось кумедне, і ми почали страшенно сміятися. Саме проходив суддя й сказав: «Ну, у цьому випадку я бачу цілковитий і безнадійний розпад подружжя». Проте розлучення дав.

А якщо було розлучення, мусив бути і шлюб, точніше, два шлюби.

— Ти ж знаєш, яким був Юлек. Забажав собі, щоб ми з дідусем були його свідками, а він із дружиною — нашими.

— То він собі теж знайшов дружину?

— Звісно. «На зло бабусі відморожу собі вуха». Вона пережила велику трагедію, бо бандити вбили її чоловіка, і вона залишилася сама із сином, а Юлек теж був нещасним, отож, вони якось зблизилися. Ну, і цей подвійний шлюб. Дідусь заперечував, вона, певне, теж, а я вважала це дурістю... проте йому це справило таку радість... Чиновник з відділу реєстрацій цивільного стану не міг надивуватися на такі комбінації.

— А весільна подорож?

— Весільна подорож! Теж іще! Ти забуваєш, що твій дідусь був лісничим. А в лісничих були такі зарплати, що в статистичних щорічниках у рубриці «Середня заробітна платня» стояла зірочка «не стосується лісничих», щоб не знижували. Ми поїхали до якоїсь хати лісничого. Уранці з’явився Юлек і каже: «Привіт. Я прийшов перевірити, як ваші справи».

— Як же він тебе кохав!

— Нічого не вдієш... ну, та згодом вони дуже із Зиґмунтом здружилися.

— Спробували б вони цього не зробити.

— Де там. А за дітьми Юлек просто шаленів. Ставився до них майже як до власних. Аню називав «Валторною», а Павелка «Фаготом». І ще ці присвяти в перекладених ним книжках... наприклад, подай-но мені оту з полиці: «Невідомий шедевр». О, глянь: «Авторам двох відомих шедеврів, Лялі та Зиґмусеві — Юлек». Зрештою, усі присвяти в нього такі.

Після весілля дідусь із бабусею облаштувалися в Седльце, тобто там, де Карпінські мешкали з 1918 року, коли втекли з Білої Церкви. Дідусь працював у Державному управлінні лісами, а бабуся або важко хворіла, або народжувала одне з двох дітей. Таким чином сталінізм оминув її здалеку — і дуже добре, бо за її схильності щиро висловлювати свої думки вона б напевне недовго залишалася по цей бік Уралу. Що стосується дідуся, то, як я вже згадував, він був природженим конспіратором, тому по війні ніхто й гадки не мав, що він виконував завдання Кедиву (якби це вийшло на яв, йому, певне, довелося би поїхати на таку саму екскурсію); щоправда, він зізнався, що був в АК, та це йому минулося. Трохи стало в пригоді те, що перша дружина воювала в Народній Армії, та й сам дідусь раніше був переконаним комуністом, до партії його прийняли ще до революції. Щоправда, йому було тоді вісім чи дев’ять років, і його змусили пообіцяти, що він нікому цього не розповість, бо малий Зиґмусь стежив за старшими сестрами, і саме таким чином потрапив на таємні збори, але ж усе сталося за його згоди.

Зрештою, певним чином дідусь, як і його сестри, довго уважав себе справжнім комуністом, що означало приблизно те, що на першому місці він завжди ставив суспільне благо. І винюхував усілякі змови й шахрайства, а це нікому не подобалося, ой, нікому. Через цю свою кришталеву чесність він постійно отримував догани, коли оприлюднював інформацію про якісь підозрілі полювання, якісь нелегальні вирубки, продаж деревини наліво й таємні прибутки. Тоді його, як правило, переводили до інших відділів, а якщо дідусь натрапив нащось справді вагоме, його переводили до іншого міста.