Яцек Денель - Ляля

— А Бельгія теж була зруйнована?

— Бельгія? Де там! Бельгія була найменш зруйнованою державою, що брала участь у війні. Її не зруйнували ані німці, ані союзники. Бельгійський король здався і співпрацював з окупантами, а рух опору, який, мабуть, помістився б на одному дивані, зав’язував хусткою очі пам’ятникові його батька й писав на цоколі: «Зав’язуємо тобі очі, щоб ти не дивився на ганьбу свого сина». Зате королева зі спадкоємцями престолу втекла до Англії й дала союзникам поклади урану в Конго, завдяки чому ті змогли створити атомну бомбу. То й не дивно, що королеву потім дуже поважали. Після війни вона повернулася додому, оточена загальною шаною. Натомість король утік, а коли невдовзі захотів повернутися, на кордоні на нього чекав транспарант: «У Бельгії немає для тебе місця». І він наказав шоферові розвернутися. Але, Бог свідок, він добряче прислужився своїй країні. Пам’ятаю, колись переглядала якийсь альбом і кажу такому собі бельгійцеві: «Яка чудова якість! Німці не знищили у вас поліграфічної промисловості?» — «Знищили? — засміявся він на те. — Вони нам її створили». Бо й справді, у Бельгії було все: струм, вода, електрика, меблі, їжа, ліки. А на додачу купа прекрасних музикантів, бо, по-перше, вони любили приїздити на концерти до Брюсселя, де гарантовано могли добре виспатися й попоїсти, а по-друге, бельгійська королева була відомою меломанкою. Ви чули про королівський конкурс? Отож. Я бачила королеву багато разів, бо бігала на концерти щотижня, а часом і двічі на тиждень. А вона завжди в ложі. І аплодує, аплодує. То придворні за нею, а решта публіки за ними. Устає — то встають і міністри, секретарі й усі решта, і всі аплодують стоячи. Митець грає на біс — знову овації. Знову на біс. І знову. Нарешті шеф дипломатичного протоколу нахиляється до королеви й шепоче, що піаніст зараз знепритомніє, бо йому не личить не вийти з-за лаштунків і не заграти на біс, якщо королева аплодує стоячи.

— А хто там тоді грав?

— Ах, кого я лишень тоді не слухала! Був навіть Шнабель, що колись грав Гітлерові, через що йому не сплачували нормальних гонорарів, а скромну платню. Бо вирішили, що коли заборонити йому концертувати, то від цього програє не лише він, а й уся культура, тож йому дозволили далі грати, але майже всі прибутки призначалися для воєнних сиріт. Я часто ходила з пані графинею Делідекірк. (Бог його знає, як це пишеться). Яка ж вона була вродлива жінка... мала доньку, що славилася вродою на весь Брюссель; пригадую, як колись я прийшла до пані Делідекірк на прийом, і захопилася цією дівчиною. Невимовна краса. І тоді до неї підійшла мати, стала поруч... і не можна було порівнювати. Звісно, донька й далі здавалася гарною, проте тільки гарною, зате мати... неймовірною. Зрештою, вона страшенно сміялася, що ми живемо на її вулиці, бо й справді, ми мешкали на вулиці генерала Делідекірка, якогось її предка. І вона сміялася, сміялася, і виглядала дедалі чарівнішою.

— А звідки ти її знала, бабуню?

— Графиню? Її чоловік працював у польському посольстві. Точніше, морганатичний чоловік, бо то був її другий шлюб, і через якісь процедурно-майнові справи, пов’язані з успадкуванням майна й титулу, був таким собі не до кінця чоловіком, хоч і справжнім. Мав прізвище Блохман.

— Хто? — питає Матеуш, який думав про щось інше.

— Чоловік. Він був польським євреєм, піаністом. Під час війни утік до Бельгії. Переховувався, і тривалий час голодував, та якось помітив, що ввечері крамарі виливають до каналізаційних отворів цілі бідони молока, бо скисло. Бельгійці не вживають ані кисляку, ані сметани, уважають, що це шкідливе або ж, принаймні, неїстівне. Ну, то Блохман запитав, чи замість виливати те молоко, вони б не могли залишати для нього. І так пережив усю війну на кисляку. Оце й уся тобі Бельгія.

— І ще про біде.

— Ага, біде, звісно. З біде було так, що коли ми оселилися в пані Дюпон, то там саме встановили нове біде. А холодильника не було. Отож я користувалася старим, а нове, іще невживане, слугувало мені за холодильник. Я клала туди масло, овочі і ще там щось, і пускала тоненький струмінь холодної води. Стояли собі якось у крамниці з Басею, моєю подружкою з посольства. «Глянь, — каже вона мені, — яка гарна сметана». — «Е-е-е, я б купила, але в біде ще залишилося чимало». І чую за спиною гучне «Ха-ха-ха», а там офіцери у військовій формі, поляки. Певне, подумали собі, що пролетарки дорвалися до невідомих пристроїв.

— Немає чого дивуватися, — кажу, — я десь нещодавно читав, як після війни до Швеції призначили нового польського посла. Присилають по нього карету, а він лізе на козли, до візника. Довелося його звідти зігнати й посадити досередини.