Яцек Денель - Ляля

— Бабуня дідуся страшенно пригнічувала, правда, мамо? — радше стверджую, ніж запитую я.

— Ні, що ти, — заперечує мама.

— Яке там «що ти»? Бабуня керувала цілим домом, розпоряджалася, чим тільки могла, влаштовувала скандали через розбиту склянку чи переварену картоплю, а коли він нарешті сідав до шахів з нашим татом або з тим паном...

— «Кохасем»?

— Саме так, із «кохасем». Уже те, як вона його називала, свідчить, що не дуже любила, що він приходив грати в шахи... отож, коли дідусь сідав до шахівниці, то відразу лунало: «Зиґму-у-усь», і бабуня кликала його, щоб він забив якогось гвіздка, помив посуд чи зробив ще щось необхідне. Я це чудово пам’ятаю.

— Ну, та-а-ак, але ж дідусь мав багато вільного часу, різні хобі...

— Багато вільного часу! Ти говориш як бабуся. І що ж, наприклад, він робив у цей вільний час?

— Фотографував, полював... бабуня в те не втручалася.

— Фотографував він, бо цього вимагала його робота, пильщиків, різних совок та інших шкідників, а коли зробив знімок бабусі, то вона лаялася, що в неї завелика... ну, — я роблю промовистий жест, — що він не вловив її неземної вроди в повній красі.

— А полювання?

— Та скільки там того було? Раз на місяць, зрештою, він дуже швидко те покинув, щойно застрелив сарну.

— Ні, — уточнює мама, — коли застрелив сарну й побачив, як в неї течуть сльози, то припинив стріляти сарн. Але на кабанів ще трохи полював. Інша справа, що рідко, і щоразу бабуня погоджувалася на це зі скрипом. Як на шахи з «кохасем».

— А пам’ятаєш, як він засинав перед телевізором, а бабуся гукала: «Зиґмусь, іди спати, Зиґмусь!»

— Звичайно. А тато бурмотів: «Я ж не сплю, я метляю ногою»; виробив таку звичку, коли дрімаючи, ворушив ногою, щоб ніхто не здогадався.

— Якби бабуся не була деспотичною, то не виробив би. Та слід сказати, що коли обоє слухали шопенівські конкурси й сперечалися, хто грає краще, а хто гірше... — тут я на мить замовкаю, — ах, тоді вони були просто надзвичайні.

— Ну, знаєш, дідусь гарно грав. Дуже гарно. Пам’ятаю з дитинства. Перестав після менінгіту, насилу з цього видряпався.

— Це тоді, коли він заразився від зубрів?

— Ну, не від самих зубрів, а через кліща. Так. Це була дуже важка форма менінгіту, він ледве вижив. Побачивши його в лікарні, бабуня мало не знепритомніла. Лікар про всяк випадок попередив її, перш ніж вона увійшла до палати, що вона там побачить живого небіжчика; і ще сказав, що дуже багато важить від її реакції. Але вона вміла в таких ситуаціях грати, зрештою, в інших теж, і відразу сказала: «Ти міг би й краще виглядати, та байдуже. Головне, що лікар сказав, що криза минула і тепер усе буде добре». Згодом тато зізнався, що він дуже пильно стежив за її обличчям, силкувався щось прочитати в погляді. І не прочитав. А на сусідньому ліжку лежав селянин, теж з менінгітом, але звичайним, після якоїсь бійки на сокирах; спитав у медсестри, що з ним таке, почув відповідь, жахнувся, прошепотів: «На сяке вмирают», і за два дні його не стало. Дідусь видряпався, але протягом року не міг навіть голки втримати між двох пальців, а про гру на фортепіано я взагалі мовчу. І більше нічого не винайшов. Ну, може, я перебільшую. Він зберіг таку здатність вигадувати різні мудровані речі... от, приміром, цей стіл, — мама показує на кухонний стіл.

— Що — «цей стіл»?

— Ну... він же складаний. Його дідусь зробив.

— Як це складаний? Я двадцять два роки за ним сиджу... як це?

— Ну, прийми склянки й тарілки. А тепер підніми.

— Ненастанний подив — це радість мудреців. На цвяшках?

По кількох роках праці в Седльце дідусь викрив у лісництві якесь крутійство з полюваннями, і його перевели до Білостоку, де бабуня — щасливо перечекавши з дітьми найжахливіший сталінізм — почала працювати водночас у відділі культури й на радіо. Чого вона там тільки не робила... писала рецензії на концерти, організовувала ялинки (за нагоди підтримуючи напівголодних художників, яким вона замовляла виготовлення ялинкових іграшок та прикрас), нарешті, їздила навколишніми селами й збирала фольклор. А було його достобіса, бо села були литовські, білоруські, українські, польські, старовірські, шляхетські і ще якісь. В українських співали, прегарно співали, на кілька голосів, бо досить було зустрітися чотирьом жінкам по дорозі — і вже співали на чотири голоси. А як собі підпили, то перезиралися й змінювали репертуар на пісні бандерівців, щоб полячкам на зло зробити. У шляхетських селах на полі працювали в рукавичках, та попри це ходили брудні і — як завжди повторювала бабуся — кип’ятили молоко в чайниках.