Умберто Еко - Номер нуль

Згодом Папа їх пробачить, зворушений лиходій спокутуватиме свої гріхи у в’язниці, але загалом понтифік злякається й більше не опікуватиметься тією справою. Ще й тому, що його Італія цікавить мало (адже, на око, він більше переймався боротьбою з протестантськими сектами у країнах третього світу). Тому ми його зоставимо у спокої. Чи тобі ще не вдосталь збігів?

— Може, це через твою схильність бачити в усьому змову, і ти робиш з мухи слона?

— Хто, я? Але ж є юридичні документи! А там усе це можна знайти, якщо вміти шукати в архівних паперах. От тільки все це вислизає від пильного ока людей, гублячись серед решти новин. От хоч би справа з Петеано [161] Терористичний акт у Петеано, організований неофашистами. . У травні 1972-го неподалік Гориції карабінерам повідомили, що хтось покинув на дорозі «Фіат 500» з двома отворами з-під куль у вітровому склі. На місце приїздять троє карабінерів і гинуть від вибуху, намагаючись відкрити багажник авто. Кілька років усі думали, що замах вчинили Червоні бригади, але згодом з’явився такий собі Вінченцо Вінчигуерра. Послухай, що то був за один: він уник арешту за іншу оборудку, переховуючись в Іспанії, належав до мережі міжнародної антикомуністичної організації «Аджинтер Прес». Там, завдяки зв’язкам з іншим терористом правих поглядів, Стефано делле К’яйє, вступає до «Авангардіа націонале» [162] «Національний авангард» — італійська неофашистська націонал-революційна організація. Ударна структура ультраправих Італії 1960-х років. К’яйє був її натхненником та лідером. , потім переїздить у Чилі та Аргентину. Але у 1978-му цей добродій вирішив, що його боротьба проти держави позбавлена сенсу, а тому повертається в Італію. Зауваж, він не покаявся, а й надалі вважав, що, роблячи те, що робив дотепер, чинив добре. Ти, звісно скажеш: а чому ж він зараз об’явився? Відповідаю: реклами закортіло, бувають же убивці, які повертаються на місце злочину, серійні душогуби, які посилають у поліцію зачіпки, бо прагнуть, щоб їх спіймали, адже інакше неспроможні перегорнути першу сторінку. Тож відтоді з Вінчигуерра невпинним потоком хлинули зізнання за зізнанням. Він бере на себе відповідальність за замах у Петеано, звинувачуючи державну систему, яка, за його словами, захищала його. Лише у 1984-му якийсь суддя, Кассон, дізнався, що вибухівка, якою підірвали карабінерів, походила зі складів «Гладіо». А ще більше захоплює той факт, що про існування такої гамазеї йому (нізащо не здогадаєшся!) повідомив Андреотті, який, таким чином, про все знав, але ні словом не прохопився. Фахівець, який працював на італійську поліцію (член руху «Новий порядок» [163] У 1973 р. рух розпустили через звинувачення у відродженні фашизму, хоча, вочевидь, об’єднання існувало й опісля. ), склав протокол, за яким вибухівка, яку використали під час замаху, була тотожною вибухівці, якою зазвичай користувалися Червоні бригади [164] Ліворадикальна підпільна організація, заснована 1970 року, члени якої викрали й убили прем’єр-міністра Італії Альдо Моро у 1978 році. . Але Кассон [165] Феліче Кассон — суддя та сенатор від християнських демократів. довів, що вибухівка належала до класу С-4 й була на озброєнні військових НАТО. Одним словом, усе заплутане химерно, однак хай то натівці чи червонобригадники, — завжди «Гладіо» мала до цього стосунок. От тільки за результатами розслідування виявилося, що «Новий порядок» співпрацював з італійськими військовими спецслужбами, SID, а тому, ти ж розумієш, що коли військові спецслужби підривають трьох карабінерів, то це не через ненависть до військової поліції, чи то пак карабінерів, а щоб покласти провину на повстанців крайнього лівого спрямування. Я тобі коротко розповім про те, як під час допитів та перехресних допитів Вінчигуерру засудили до довічного ув’язнення, й він із-за ґрат продовжує розповідати про стратегії, які використовуються для створення напруги у суспільстві. Розповідає про різанину у Болоньї (бачиш, між двома кровопролиттями є зв’язок — це не моя фантазія) й додає, що кровопролиття на майдані Фонтана 1969 року планували, щоб змусити тодішнього прем’єра Маріано Румора [166] Маріано Румор — прем’єр-міністр Італії 1968 року від християнських демократів, обіймав кілька посад в уряді аж до 1972 року. оголосити надзвичайний стан. Поза тим, додав таке, читаю тобі: «Без грошей від з’явлення у суд не ухилишся. Я б міг обрати шлях, яким пішла решта, — знайти підтримку деінде, навіть в Аргентині у її спецслужбах. Міг би стати на шлях злочинності. Утім, я не пішов ані допомагати секретним службам, ані у злочинний світ. Тому, щоб віднайти свободу, у мене був лише один вихід. Прийти й здатися. Саме це я й зробив».