Умберто Еко - Номер нуль

Браггадочо переповів мені чимало історій, про які я читав у газетах, адже у шістдесятих довгенько обговорювали військові державні перевороти, «бряжчання шаблюками», натякаючи на державний переворот, який виношував (хоч його так і не здійснили) генерал Де Лоренцо. Утім, Браггадочо зараз мені нагадував про путч, який прозвали путчем лісників [150] Спроба державного перевороту 7—8 грудня 1970 року під проводом Боргезе. . Досить яскрава історія, здається, за нею навіть сатиричний фільм зняли. Джуніо Валеріо Боргезе, який мав прізвисько Чорний принц, командував 10-ю флотилією МАС. Казали, був чоловіком неабиякої хоробрості й фашистом. Вочевидь, пристав до Республіки Сало, але так і не збагнув, чому у 45-му, коли розстрілювали без докорів сумління, він врятувався, зберігши свою славу надзвичайно чесного борця. Баск двадцяти трьох років, кулемет через плече, звичні для свого загону штани з буфами на щиколотках, комір сорочки «під горло», навіть попри те, що обличчя у нього таке, що якби зустріти його десь, відрекомендованого бухгалтером, йому б ніхто й копійки не довірив.

Тоді, у 1970-му, Боргезе, мабуть, вважав, що настав момент для державного перевороту. Браггадочо гадав, що він зважав на те, що Муссоліні, якщо навіть він вийде зі свого сховку, має бути уже вісімдесят сім, і не варто було сподіватися від нього багато, адже навіть у 45-му вже все було досить зрозумілим.

— Часом я зворушуюсь, — казав Браггадочо, — міркуючи про того бідолаху: і то добре, якщо він у Аргентині, де якщо навіть він не міг смакувати місцевими біфштексами через свою виразку, то принаймні міг споглядати безмежні пампаси (уявляєш, яка це розвага упродовж двадцяти п’яти років). Але якщо лишився у Ватикані, то це ще гірше, бо там щонайбільше — одна вечірня прогулянка у якому-небудь садку й суп, який подає черниця з вусиками, й думки про те, що разом з Італією він втратив коханку, не має більше змоги знов обійняти дітей, тож, може, почав уже втрачати глузд, сидячи днями у старому кріслі, згадуючи про колишню славу й дивлячись на те, що коїться у світі, лише по чорно-білому телевізору. А іноді потьмянілим від віку розумом, збуреним сифілісом, повертався думками до тріумфальних виступів на балконі Палаццо Венеція, у ті літні дні, коли, роздягнувшись до пояса, молотив зерно, обціловував дітей з голодними, як вовчиці, матерями, які капали йому на руки слиною. Або пообідні читання у бібліотеці Спеццолі, одній з найкращих італійських бібліотек, у якій офіціантка Наварра зверталася до нього «пане» тремтливим голосом, а він, ледь розстебнувши матню на штанях, як для їзди верхи, перекидав її на столі й за кілька секунд кінчав, поки вона стогнала, як у нестямі, шепочучи «О, мій дуче, мій дуче...». Й поки він усе те згадував, пускаючи слину, з геть висхлим перчиком, хтось удовбував йому в голову думку, що невдовзі прийде відродження. Мені враз спадає на думку анекдот про Гітлера, який теж був вигнанцем у Аргентині, котрого нацисти переконували повернутися на сцену, щоб знов завоювати світ. Він довго вагається й не наважується, адже роки й для нього спливають, але врешті, погодившись, відповідає: «Але цього разу... ми будемо поганими , адже так?»

— Загалом, — вів далі Браггадочо, — у 1970-му були усі передумови сподіватися на успішний переворот, адже на чолі спецслужб стояв генерал Мічеллі [151] Віто Мічеллі — італійський політик, військовий генерал, звинувачений в участі у таємній організації спецслужб та спробі державного перевороту в 1970 році, а також в участі у профашистських організаціях «Національний фронт» та «Національний авангард». Голова італійських спецслужб (SID). , який теж був членом ложі Р2, а за кілька років стане депутатом від Італійського соціального руху. Зауваж, його підозрювали в участі у справі Боргезе, навіть розслідували, але він врятувався й мирно помер два роки тому. Я з надійного джерела знаю, що за два роки після перевороту Боргезе Мічеллі ще й отримав сто тисяч доларів в американському посольстві невідомо для чого й за що. Отож Боргезе міг сподіватися на чудову підтримку вгорі та на «Гладіо», на ветеранів-фалангістів, іспанських фашистів, на масонів, а ще пліткували, що у гру вступила мафія, яка, як ти знаєш, завжди до всього мала стосунок. А той-таки Лічо Джеллі, який підмовляв карабінерів та високі військові чини, серед яких уже аж кишить масонами, перебуває в тіні. Ти пильно слухай про життя того Лічо Джеллі, бо ця розповідь — підґрунтя для моєї теорії. Отож Джеллі, який ніколи й не заперечував цього, воював в Іспанії, працював у Соціальній Республіці та був зв’язковим з СС, але водночас мав зв’язок з партизанами, а по війні вступив до ЦРУ. А такий добродій не міг не докласти рук до такої організації, як «Гладіо». Та зауваж ось що: коли у липні 1942 року він був інспектором від націонал-фашистської партії, йому довірили перевезти в Італію скарби короля Петра II Югославського — 60 тонн зливків золота, 2 тонни старожитніх монет, 6 мільйонів доларів, 2 мільйони фунтів стерлінгів — усе це конфіскувала ВСІ (Військова служба інформації). У 1947 році скарб нарешті повернули, але у повернутому бракує 20 тонн зливків, і пліткують, ніби Джеллі перевіз їх в Аргентину. Чуєш, в Аргентину! В Аргентині він товаришує з генералом Перроном [152] Хуан Перрон — військовий генерал, політик, президент Аргентини у 1946— 1955 та у 1973— 1974 роках. Заснував націонал-соціалістичну партію. Прозваний опонентами фашистом. , ба більше — навіть з генералом Віделою, Аргентина видає йому дипломатичний паспорт. А хто ув’язався в аргентинські справи? Його права рука — Умберто Ортолані [153] Підприємець, вважався «мозком» ложі Р2 (П2), вів оборудки у Південній Америці за участі Банку Ватикану. , який зв’язує Джеллі з Марцинкусом [154] Пол Казимир Марцинкус — громадянин США, католицький єпископ (1968—2006), президент Банку Ватикану (IOR) з 1971-го по 1989 р. . І до чого це я? А до того, що все це веде нас в Аргентину, де переховується дуче й де готують його повернення. А тому їм потрібні гроші й добра організація та підтримка місцевих. Тому Джеллі — ключова постать у плані Боргезе.