Умберто Еко - Номер нуль

Майя ляснула в долоні й мовила:

— Чистісінька правда, утім, не збагну, чи ця мода просити пробачення означає покору, чи це просте лицемірство: робиш щось, що не мав робити, а потім, попросивши пробачення, умиваєш руки. На гадку спадає старий анекдот про ковбоя, що їде преріями верхи, чує голос з небес, що наказує йому їхати в Абілін. У Абіліні голос наказує йому йти в казино, потім — поставити всі свої гроші на номер п’ятий на рулетці. Принаджений голосом з небес ковбой слухається, на рулетці випадає вісімнадцять, і чоловік чує тихий шепіт: «Яка прикрість, ми програли».

Ми всі гуртом усміхнулись і невдовзі перейшли до інших справ. Вичитували й обговорювали статтю Лучиді про події у Піо Альберго Трівуціо [89] Міланський лікувальний заклад для літніх людей. , обговорення тривало не менш як півгодини. Врешті, у нападі меценатства, коли Сімей замовив для всіх кави з бару, що розташовувався внизу, Майя, котра сиділа між мною та Браггадочо, зітхнувши, мовила: «А я б учинила навпаки. Тобто я про те, що коли газета для вишуканого товариства, я хотіла б вести рубрику про протилежне».

— Котра б заперечувала те, про що писав Лучиді? — спитав підозріливо Браггадочо.

— Та ні, куди ви слухали? Я про протилежність загальникам.

— Себто тим, про які ми говорили півгодини тому, — уточнив Браггадочо.

— Атож, мені вони якось не тичуться до голови.

— А нам пішли, — мовив сухо Браггадочо.

Майя ніби зовсім не образилася, що її думку відхилили, а дивилася на нас, ніби ми були безпам’ятні:

— Я маю на увазі щось протилежне окові циклона та міністрові, що голосно заявляє. Наприклад, усе оце: «Венеція — це південний Амстердам, часом фантазія краща за реальність, усвідомлюю, що я расист, важкі наркотики — це слуги косяків з марихуани, вчиняй так, наче ти у мене вдома, я б прагнула називати на «ви», хто має, той вдовольняється, успіх мене змінив, зрештою, Муссоліні ще й чимало лиха наробив, Париж — гидке місто, але парижани — надзвичайно привітні люди, у Риміні всі лежать на пляжах, а на дискотеки — ані ногою, перевів усі свої гроші у Баттіпалья [90] Провінційне місто неподалік Неаполя. ».

— Так, і «вся родина отруїлася одним грибом». Де ж ти набралася таких дурниць? — спитав Браггадочо, ніби кардинал Іпполіто, що розпитував Аріосто [91] Лудовіко Аріосто — італійський поет та драматург епохи Відродження. Кардинал Іпполіто Д’Есте — брат герцога Альфонса І, якому належали землі Феррари, де мешкав поет. При дворі Аріосто відповідав за різноманітні святкування. Автор «Несамовитого Роланда» («Несамовитого Орландо»). .

— Декотрі прочитала у книжечці, що вийшла кілька місяців тому, — відповіла Майя. — Та даруйте, певна річ, для «Завтра» таке не годиться. Мабуть, уже час іти додому.

— Послухай-но, — мовив до мене згодом Браггадочо, — ходімо зі мною, вмираю від бажання дещо тобі розповісти. Якщо не розповім, то лусну.

За півгодини ми знову зайшли у шинок «Моріджі», однак дорогою Браггадочо не бажав розповідати про свої відкриття. Навіть зауважив таке: «Ти збагнув, на що хвора та Майя? Вона аутистка».

— Аутистка? Але ж аутисти замкнені в собі й ні з ким не спілкуються. Чому це вона аутистка?

— Я читав про перші прояви аутизму. Припустімо, у кімнаті є ми з тобою та П’єріно, дитина, хвора на аутизм. Ти кажеш, щоб я, заховавши де-небудь м’ячик, вийшов з кімнати. Я кладу м’ячик у вазу. А коли я вийду, ти зайдеш і забереш м’ячика з вази, потім покладеш його у кошик. А потім питаєш П’єріно: «Коли повернеться пан Браггадочо, де йому шукати м’ячика?» А П’єріно відповість: «У кошику, хіба ні?». Тобто хлопчина не розуміє, що у моїй голові м’ячик ще досі у вазі, адже у його голові він уже в кошику. П’єріно не вміє ставити себе на місце іншої людини, він гадає, що всі міркують так само, як і він.

— Але ж це не прояв аутизму.

— Не знаю, що воно таке, може, прихована форма аутизму, як надмірна діткливість до образ — перший симптом параної. Але Майя саме така: їй бракує здатності поглянути на речі з чужої точки зору, гадає, що всі міркують достоту, як вона. Хіба ти не бачив, як позавчора вона якось сказала те, що не мало до розмови стосунку, згадавши, про що ми розмовляли перед тим. Вона продовжувала міркувати про ті речі, й тієї миті вони знову спали їй на думку, але вона не зрозуміла, що ми, може, вже не про те думаємо. Вона навіжена, то щонайменше, кажу тобі. А ти досі дивишся на неї, наче вона провидиця...

Мені все це видавалося дурницями, тому я обірвав його мову жартом: