Умберто Еко - Номер нуль

— Колонно, — мовив Сімей, — я вам розкрию одну таємницю. Коли їх позакривали у 58-му, десь у 60-му хтось викупив старий бордель на вулиці Фйорі К’ярі й переробив його на розкішну ресторацію, зберігши всі ті різнобарвні панелі. Зберегли й кілька нужників, позолотивши там біде. Якби ж ти знав, скільки панянок просили своїх кавалерів навідатись у ті комірчини, щоб відчути, так би мовити, атмосферу тих часів... Утім, усе те протрималося недовго, тож і відвідувачі швидко від цього втомилися, або, може, кухня була не на висоті порівняно з іншими. Ресторацію закрили, та й по всьому. Але стривай, послухай-но, у мене ж бо на думці тематична сторінка: ліворуч — стаття Браггадочо, а праворуч — стаття про безлад на околицях міста й непристойне розгулювання якихось випадкових пасажирок, через яких увечері страшно випускати підлітків на вулицю. І жодних коментарів, які б поєднували ці два явища. Хай читачі самі доходять висновку, зрештою, вони всі у глибині душі погоджуються, що слід повернутися до легальних домів терпимості: жінки через те, щоб чоловіки не спинялися уздовж дороги, щоб підібрати повію, й автівка потім не смерділа дешевими парфумами, а чоловіки — щоб увійти у котрісь із дверей, а як хто помітить, можна сказати, що прийшов подивитися, як виграють барви у закладі, помилуватися стилем «ліберті». Хто ж розпитуватиме про повій?

Костанца сказав, що він сам про це подбає, й усі погодились; коли роз’їжджаєш кілька вечорів підряд уздовж вулиць, витрачається багато бензину, та ще й можеш наскочити на патруль поліції моралі.

Того вечора мене вразив погляд Майї. Вона ніби збагнула, що вскочила у зміїну нору. Тому, переборовши голос розсудливості, я почекав, поки вона виходитиме. Кілька хвилин постояв, чекаючи на тротуарі, виправдовуючись перед рештою, що збираюся зайти в аптеку. Я знав, якою дорогою вона йтиме, а тоді догнав її на півдорозі.

— Я йду геть, іду геть... — сказала вона мені, мало не плачучи, і тремтіла всім тілом. — У яку ж газету я втрапила? Принаймні мої історії про пристрасну дружбу нікому не шкодили, щонайбільше збагачуючи перукарок, до яких пані ходили саме для того, щоб почитати мої статті.

— Майє, не обурюйся, адже Сімей прагне експериментувати з різними поглядами на речі. Це не означає, що він справді має намір друкувати усе оте. Ми на творчому етапі, висуваємо сміливі пропозиції, сценарії подій — це добре тренування. Ніхто ж тебе не змушує перевдягатися у шльондру, щоб узяти інтерв’ю у якоїсь повії. Але сьогодні тобі все не йде ні в тин, ні в ворота, припини про це думати. Чи не хочеш у кіно?

— Я вже бачила фільм, який там показують.

— Де це — там?

— У кінотеатрі, який ми щойно проминули, на протилежному боці вулиці.

— Але ж я, тримаючи тебе за руку, дивився на тебе, а не на той бік вулиці. Знаєш, що ти вродлива дівчина?

— Ти ніколи не бачиш те, що бачу я, — мовила вона. — Утім, купимо якусь газету й побачимо, що там показують у глушині.

Ми пішли у кіно на фільм, з якого я геть нічого не пригадую, бо в якусь мить зауважив, що вона досі тремтить, тож знову взяв її за руку, вона була тепла й привітна, і ми так і сиділи, як двійко коханців, — як ті, що сиділи за круглим столом, поклавши меч посередині.

Проводжаючи її додому (їй трохи полегшало), я по-братському поцілував її у чоло, потріпав по щоці, як годиться старшому другові. Зрештою (казав я до себе), я б міг правити їй за батька.

Чи майже.

Того тижня робота надовго переривалася. Немов ніхто не мав палкого бажання працювати. І Сімей теж. З іншого боку, дванадцять річних номерів не робляться по одному за день. Я читав чернетки статей, уніфікував стиль, намагався виправляти те, що різало око. Сімею подобалося: «Панове, ми займаємося журналістикою, а не літературною творчістю».

— До речі, — встряв Костанца, — мода на мобільні поширюється. Вчора, коли я їхав потягом, пасажир поряд мене довго розмовляв по телефону, розказуючи про свої справи з банком, тож я все про нього дізнався. Треба б написати статтю про новий звичай, що зароджується.

— Усе це захоплення мобільними, — заперечив Сімей, — ненадовго. По-перше, коштують вони купу грошей, тому мало хто в змозі його собі дозволити. По-друге, невдовзі люди збагнуть, що недоречно телефонувати людям у будь-який час, засумують за живим спілкуванням віч-на-віч, а наприкінці місяця отримають рахунок на шалену суму. Ця мода обов’язково минеться через рік, щонайбільше — два. Наразі мобільні потрібні лише тим, хто зраджує у шлюбі, щоб, підтримуючи зв’язок, не користуватися домашнім телефоном. Чи, може, ще сантехнікам, щоб можна було викликати їх, коли вони десь у дорозі. Більше нікому. Тому наших читачів, які здебільшого таких телефонів не мають, стаття про новий звичай не зацікавить, а дещиця тих, що їх мають, навпаки, вважатиме нас снобами, а газету radical chic [87] Виставляння про людське око своїх радикальних поглядів. .