Сергій Гридін - Незрозумілі

Хлопці повтуплювалися в мобільники і, судячи з усього, різалися в якусь мережеву гру. Wi-Fi у школі мав закритий доступ, але вони давно зламали пароль і ділилися ним один з одним за пачку жуйки чи за цигарки. Час від часу пароль змінювали, і тоді на кілька днів школа від нічого робити на перервах починала сходити з розуму. «Школярики» старших класів, більшість із яких були на голову вищими від далеко не малюка фізкультурника Ігоря Степановича, гасали коридорами, і горе було тій учительці, яка наривалася на такий «експрес».

За якийсь час хтось «Вконтакті» викладав новий пароль, школа вгамовувалася, її життя поверталося у звичне річище. Сашко не раз думав, що це самі вчителі розсекречують код доступу, будучи впевненими, що в інший спосіб учнів не вгамувати.

Клас жив своїм щоденним життям. Двоє дівчат розглядали кольоровий журнал, ще одна слухала в навушниках музику, похитуючи головою в такт тільки їй чутного ритму. Хтось бубонів, повторюючи англійський текст, хтось голосно розповідав про новий фільм, який скачав у «неті», а він виявився «повним відстоєм». Не встиг Сашко зайняти своє місце і прилаштувати рюкзак, як пролунав дзвоник на урок.

— Гуд монінг, діа чілдрен! — привіталася вчителька англійської Ангеліна Петрівна Сорока. Була вона років сорока, мала перепалене невдалим фарбуванням, жовтувате волосся, високий зріст, прямі тонкі губи і розмір ноги, як у морського піхотинця. Приклеєне їй прізвисько — Ліна-Чапля — знала, але ніяк не реагувала, коли її так називали, і, головне, не ображалася, що викликало в дев’ятикласників повагу. Однак прізвисько все ж нагнітало Ангеліні Петрівні неприємні відчуття.

— Гу-у-у-д м-о-о-нінг! — протягнув хором клас.

— Тільки ми вже давно не «чілдрен», — густим басом прогув Вовка Бадій на прізвисько Качок. Він уже півроку ходив до спортивної зали, тягав там зі своїм старшим братом залізяки, тихцем від батьків їв якісь пігулки із зображенням мускулистого бодібілдера і намагався продемонструвати свої біцепси, вдягаючи футболки з коротким рукавом та в обтяжку. Учителька розсудливо промовчала, не реагуючи на зауваження.

— Тема уроку — «Гаджети в нашому житті», — промовила, вмощуючись на край вчительського столу. — Хто може розповісти, яка роль їх у сучасному суспільстві та для вас особисто? — кинула поглядом по класу.

— Я можу, — підняв руку Вовка.

— Ти? — здивувалась. — Ну давай, — підозріло глипнула на Бадія. Той встав біля своєї парти, напружив грудні м’язи, зайвий раз демонструючи їх публіці.

— Гаджети — це дуже класні штуки, — почав українською. — Мій найулюбленіший гаджет — це мікрохвильовка. Там і їсти можна підігріти, і шкарпетки висушити, — цілком серйозно продовжував Бадій. Клас дружно зареготав. Вовка здивовано озирнувся, не розуміючи, чому всім так весело.

— Бадій, — простогнала вчителька. — По-перше, зараз урок англійської мови, а по-друге, мікрохвильовка — це зовсім не гаджет. Сідай, — махнула рукою. Качок ще щось хотів сказати, але засопів і важко опустився на стілець.

— Ще охочі є, чи будемо за списком? — запитала.

— Можна я? — підняла руку Орися Огородник.

— Давай, Орисю, — пом’якшав голос Ангеліни Петрівни. Огородник була її улюбленицею.

Орися вийшла до дошки і почала швидко, навіть з якимось англійським говірком, розповідати про свій улюблений гаджет — смартфон. Вона торохтіла автоматом, не збиваючись і випльовуючи іноземні слова. Вчителька слухала про переваги сучасних засобів комунікації і задоволено усміхалась, навіть очі повіками прикрила. Клас займався своїми справами. Хтось із дівчат відразу випробовував на практиці свій засіб зв’язку, скидаючи смс-ку подрузі за сусідньою партою. Вітька Баранець тихцем дістав навушники, підключив їх до телефона й віддалився від уроку. Більшість просто перемовлялася, спершу намагаючись пошепки, але потім забувала про це. У класі ставало гамірно.

— Ти, напевне, помилилась, Орисю, — відірвав школярів від справ голос Ангеліни. — Ти хотіла сказати, що розмовляєш по телефону? — підказала вчителька.

— Ні, — спокійно глянула Орися у відповідь. — Я розмовляю з телефоном!

— Ги-ги! — не втримався Цимбалюк. — А ще можна розмовляти з виделкою, тарілкою або шафою, — видав. Кілька дівчат зареготало. Баранець вийняв навушники, зацікавлено прислухався до розмови.

— Для недорозвинених повторюю, — блиснула на нього очима і видала з притиском Орися: — Я РОЗМОВЛЯЮ З ТЕЛЕФОНОМ! Він не кидає ідіотських реплік, уміє слухати і, на відміну від деяких придурків, просто класно виглядає, — чомусь поглянула на Качка.