Сергій Гридін: Незрозумілі

Ромка мовчав, з останніх сил стримуючи бунт природи.

— Вийди, — милостиво дозволила йому.

Ромка, переступаючи з ноги на ногу, наче в якомусь дивному танці, кинувся до виходу. Однокласники знову притишено захихотіли. Минуло хвилин із двадцять уроку, а Мельник до залу не повернувся.

— Мовчанов! — вигукнула вчителька. — Збігай до туалету і подивись, де Мельник подівся!

— Може, того... провалився, в унітаз затягнуло, — не втримався Цимбалюк. Він широко посміхнувся, але вчителька так зиркнула на нього, що подальші слова застрягли в горлі, змусивши його закашлятись. Севка побіг, повернувся за кілька хвилин.

— Тетяно Андріївно, він там плаче і нікуди не хоче йти, — повідомив.

— Що за істерики! — звилась, наче від нестерпного болю, вчителька. — Зараз я його швидко до тями приведу. Завтра батьки в директора будуть! — пообіцяла грізно.

Чому він тоді зголосився розібратись із проблемою, що виникла в однокласника, з яким ніколи не спілкувався, Санько не міг пояснити навіть собі. Але так було — сказав учительці, що він піде і все владнає. І той випадок звів його з найкращим у майбутньому другом.

Ромка сидів на унітазі, приспустивши штани, і плакав. Очі в нього були червоні від сліз, він шморгав носом, раз за разом витирав його кулаком і продовжував гірко хлипати.

— Ти чого? — здивовано спитав Санько. Мельник скривився, наче від сильного болю, заморгав залитими солоними краплями очима.

— А ти сміятись не будеш? — підняв знічений погляд.

— Чому я маю сміятися? — здивувався Сашко.

— Тут папір туалетний скінчився. Встати не можу, — знову заплакав Ромчик.

— От тобі й на. А я вже злякався, — наче дорослий, зреагував на сльози Ромчика. — Почекай хвилинку...

Сашко метнувся кабінками чоловічого туалету, пересвідчився, що паперу немає в жодній, вискочив у коридор. Прочинив двері з намальованою на них дівчинкою, насторожено просунув голову, ковзнув поглядом по приміщенню. На щастя, там нікого не було. Швидко заскочив туди, схопив рулон туалетного паперу, влетів на чоловічу територію і кинув «рятівне коло» Ромі.

— Чого не встаєш?

— А ти чого стоїш тут? Може, вийдеш? — почервонів Мельник.

— Ой, вибач, — зрозумів свою нетактовність Сашко, вийшов у коридор, став під стіною. За хвилину до нього підійшов Ромка, струшуючи мокрі руки.

— Дякую, — зашарівся він. На його обличчі від сліз майже не залишилося сліду. — Ідемо на фізкультуру? — спитав чомусь насторожено.

— Побігли, — відповів Сашко. — А то будемо потім проблеми мати.

— Зачекай, — несподівано зупинив його Ромчик. — А ти нікому не скажеш?

— Та щоб мені все життя зі старим мобільним ходити! — поклявся Сашко. Той ще раз усміхнувся, витер п’ятірню об штани і простягнув перед собою.

— Друзі? — спитав.

— Друзі! — підтвердив Сашко, потиснувши правицею долоню товариша.

Вони повернулися до спортивної зали, об’єднані спільною таємницею. На запитання вчительки Сашко відповів, що в Ромки дуже боліло в животі. Тетяна Андріївна доручила відвести Ромку до лікаря, але хлопці того не зробили, вирішивши вперше у шкільному житті втекти з уроків. Так народжувалась їхня дружба.

— Ти чого речі псуєш? — уже серйозно спитав Ромка. За ці роки він витягнувся, надбав низький тембр голосу і вже ніяк не був схожий на того переляканого «першачка» зі спущеними штаньми й заплаканими очима.

— Та дістали вже всі! От для чого мені ця ганчірка? Чи я пацан зелений, щоб закутуватись у таку спеку? — спалахнув Саня.

— Ти, братан, стався до всього по-філософськи, — статечно зауважив Мельник. — Батьки для того й існують, щоб нас нагинати і підлаштовувати під себе. І не тільки вони — це система, — підняв догори вказівний палець. — На фіга кому потрібна непідконтрольна людина? Від неї ж тільки головняк і нічого більше.

— Та скільки вже можна! Батько вранці з відрядження дзвонить і контролює, чи я в школу не запізнююсь, — не міг заспокоїтися Сашко. — Чи йому там нема чим зайнятися? — сплюнув спересердя.

— Не парся, в тебе ще нормальні предки. Бувають набагато гірші, — Роман підняв з підлоги куртку, акуратно розправив її і примостив на вішачок за комір. — Все буде чьотко, прорвемося, — повернувся і першим пішов до класу. Сашко зітхнув, поправив на плечі рюкзак і почимчикував услід, шаркаючи ногами по витертому лінолеуму.

У кабінеті англійської мови галасливо. До уроку залишались хвилини, тому потрібно було встигнути обговорити події за вихідні, поділитися враженнями, хоча б пробігти очима параграф у підручнику, бо вчора на це ну зовсім не вистачило часу.