Джон Грін - Паперові міста

— Мій любий шанувальник Вітмена, — звернулася до мене д-р Голден.

Я силувано всміхнувся.

— Ви знаєте Марго Рот Шпігельман? — запитав я.

Вона сіла за свій стіл і жестом запросила мене сісти навпроти.

— Я в неї не викладаю, але, зрозуміло, я про неї чула. І знаю, що вона втекла.

— Перш ніж, е-е-е, зникнути, вона, можна сказати, лишила мені цю збірку.

Я передав їй книжку, і д-р Голден почала її повільно гортати. А я провадив:

— Я всякчас думаю про підкреслення. Наприкінці «Пісні про себе» багато виділено про смерть. «Якщо знову потягне до мене, шукай мене під своїми підошвами».

— Отже, вона її лишила тобі…— тихенько сказала д-р Голден.

— Так.

Вона знайшла потрібне місце і постукала нігтем по виділеному зеленим тексту.

— Про одвірки? Це чудові рядки, Вітмен — ти ж це просто-таки відчуваєш — волає до тебе: відчиняйте двері! Взагалі зривайте їх!

— Ну, Марго дещо сховала в завісах моїх дверей.

Д-р Голден засміялася.

— Ого! Розумно. Але поема чудова — мені прикро бачити, що її зводять до такого буквального змісту. І по-моєму, дівчина дуже похмуро сприйняла цей оптимістичний твір. Це поема про взаємозв’язок — про те, що у всіх нас спільне коріння, як у трави.

— Але ж те, що вона підкреслила… По-моєму, це більше схоже на передсмертну записку, — сказав я.

Пані Голден знову прочитала підкреслені рядки, після чого подивилася на мене.

— Виривати з контексту окремі слова і бачити в них похмурі алюзії — велика помилка, Квентине. Сподіваюся, що ця дівчина її не вчинила. Якщо ти прочитаєш цей твір цілком, ти зрозумієш, що з нього можна зробити тільки один висновок: життя — це неоціненний дарунок. Але — хтозна. Може, і Марго вибрала тільки ті рядки, які відбивають її погляд на світ. Вірші часто так читають. Але в такому разі можна твердити, що вона абсолютно не зрозуміла того, що хотів сказати Вітмен.

— Що ж це?

Вона згорнула книжку і подивилася на мене, аж я не зміг витримати її погляду.

— А ти як гадаєш?

— Не знаю, — мовив я, дивлячись на стос перевірених творів, що лежав у неї на столі.— Я кілька разів намагався подужати поему цілком, але далеко не просунувся. Здебільшого перечитую підкреслене. Хочу зрозуміти Марго, а не Вітмена.

Вона взяла олівця і почала писати щось на звороті конверта.

— Стривай, я записую.

— Що?

— Те, що ти сказав, — пояснила вона.

— Навіщо?

— Гадаю, це саме те, чого й хотів домогтися Вітмен. Щоб ти в його «Пісні про себе» побачив не просто вірш, а можливість збагнути іншу людину. Але, може, тобі все ж таки варто прочитати всю поему, а не просто цитати, які бозна на що натякають. Я вірю, що є якийсь цікавий взаємозв’язок поміж поетом у «Пісні про себе» і Марго Шпігельман — ота шалена харизма і пристрасть до мандрів. Але вірш неможливо зрозуміти, якщо читати окремі рядки.

— Добре, дякую… — мовив я, взяв книжку і підвівся. Ліпше мені не стало.

Після школи я поїхав з Беном, тож опинився у нього вдома й засидівся там, аж йому прийшла пора забирати Радара на якусь передбальну вечірку в нашого друга Джейка, чиї батьки поїхали з міста. Бен погукав і мене, але мені не хотілося.

Я пішов додому пішки — через той самий парк, де ми з Марго знайшли мерця. Пригадався той суботній ранок, і від спогаду у мене скрутило живіт — не через самого мерця, а через те, що Марго помітила його перша. Я навіть на рідному гральному майданчику не зміг помітити труп — а тепер як у біса я знайду її?

Увечері я спробував знову взятися за «Пісню про себе», але, попри пораду д-ра Голден, вона так і лишилася для мене безглуздим набором слів.

Наступного дня прокинувсь я рано, по восьмій, і сів за комп’ютер. Бен уже був у мережі, тож що я написав йому.

К-ВОСКРЕСЛИЙ:Ну, як вечірка?

ТО-БУЛА-НИРКОВА-ІНФЕКЦІЯ:Кепська, ясна річ. Всі вечірки, на які я ходжу, кепські.

К-ВОСКРЕСЛИЙ:Шкода, що я все проґавив. Ти щось рано. Хочеш зайти у «Воскресіння» погратися?

ТО-БУЛА-НИРКОВА-ІНФЕКЦІЯ:Жартуєш?

К-ВОСКРЕСЛИЙ:Е-е-е… ні?

ТО-БУЛА-НИРКОВА-ІНФЕКЦІЯ:Ти знаєш, який сьогодні день?

К-ВОСКРЕСЛИЙ:Субота, 15 травня?

ТО-БУЛА-НИРКОВА-ІНФЕКЦІЯ:Старий, за одинадцять годин чотирнадцять хвилин починається бал. Менш ніж за дев'ять годин я їду по Лейсі. А я «Зікум» ще не помив і не натер до блиску, ти його, до речі, страшенно замурзав. Потім мені треба буде самому помитися, поголитися, волосся в носі підстригти і теж натертися до блиску. Боже, не дратуй мене, і так справ забагато. Я тобі потім подзвоню, якщо можливість буде.