Джон Грін - Паперові міста

— Якось, по-моєму, легковажно ти на це дивишся.

Він зітхнув.

— Не знаю, по-моєму, взагалі погано, що Марго дременула за три тижні до закінчення школи. Ти за неї хвилюєшся, Лейсі хвилюється, а бал уже за три дні, ти в курсі? Може, ми хоч там відірвемося по повній?

— Ти це серйозно? А якщо вона померла , Бене?

— Не померла вона. Вона просто хоче бути зіркою. Їй увага потрібна. Ну, тобто її батьки, звісно, виродки, але вони її знають краще, ніж ми, правда ж? І вони теж не бояться, що вона померла.

— Ти часом такий туман!

— Нехай, братан. У нас обох був важкий день. Забагато драми. НМСД.

Я хотів був поглузувати з нього за цей комп’ютерний сленг у звичайній розмові, але відчув, що не маю сили: почуваюся аватаром.

Закінчивши розмову з Беном, я знову заліз в інтернет і спробував знайти список недосілків у Флориді. Списку ніде не було, але в ході пошуків за словами «покинуті присілки» і «Маєтності Гроувпойнт» набрав п’ять таких місць у радіусі трьох годин їзди від Джеферсон-парку. Я роздрукував мапу центральної Флориди, повісив її на стіну над комп’ютером і в усі п’ять поселень встромив по шпильці. Дивлячись на мапу, я ніякого чіткого малюнка не побачив. Всі покинуті присілки були розсипані у випадкових місцях, і щоб об’їхати їх, потрібно щонайменше тиждень. Чому Марго не вказала на конкретне місце? Всі ці її жах-які-дивні підказки. Всі ці натяки на трагедію. І жодного місця. Вхопитися не було за що. Наче на гору жорстви лізеш.

Наступного дня Бен дозволив мені взяти свого «Зікума», бо сам він збирався їздити по магазинах на бездоріжнику Лейсі — їм потрібно було щось там купити для балу. Тож мені не довелося сидіти у репетиційній — тільки-но продзвенів дзвоник з сьомого уроку, я кинувся до авта. У мене, звісно, такого таланту заводити «Зікум» не було, то я, хоч і прибіг на стоянку раніше від усіх, виїхав останнім. Коли ж мотор нарешті завівся, я рушив у «Маєтності Гроувпойнт».

Я помалу поїхав по Колоніал-драйв, шукаючи інші недосілки, яких міг не помітити в мережі. За мною вишикувалася довга черга машин, і мені було ніяково, що я їх затримую; дивно, як у мене ще сили вистачало думати про всілякі нісенітниці, наприклад, чи не вважатиме мене чолов’яга, що їде ззаду в бездоріжнику, надто вже обережним водієм. Мені хотілося б, щоб зникнення Марго зробило мене іншою людиною, а воно, бач, не вийшло.

Низка автомобілів зміїлася за мною, як мимовільна похоронна процесія, а я раптом зловив себе на тому, що розмовляю з Марго вголос. «Я не кину все на півдорозі. Не зраджу твою довіру. Я тебе знайду».

На диво, така бесіда з Марго зняла напругу. Це не давало мені робити всілякі страшні припущення. Й от нарешті я побачив дерев’яну вивіску «Маєтності Гроувпойнт». Я буквально почув, як зітхнули водії у мене за спиною, коли «Зікум» звернув на путівець, що провадив ліворуч. Він був схожий на під’їзну доріжку, тільки під’їжджати не було до чого. Я виліз надвір, не вимикаючи двигуна. З близької відстані було видно, що «Маєтності Гроувпойнт» не такі вже і недобудовані, як здавалося здалеку. Через запорошений вигін провадили два путівці, що теж заводили у глухий кут. Я пройшов обома; з кожним подихом ніс обпікало гаряче повітря. На палючому сонці важко було рухатися, але я думав лише про те, що за такої спекоти мертве тіло має страшенно смердіти, а «Маєтності Гроувпойнт» не тхнули нічим — чутно було тільки гаряче повітря і вихлопи від авта: вогкість не давала підніматися вгору випарам ні землі, ні машин.

Я почав шукати якісь докази того, що тут побувала Марго: сліди ніг, написи в пилюзі, ще якісь таємні послання. Але, здається, за останні кілька років я був першою людиною, що ступила на ці безіменні вулиці. Земля була гладенька, навіть ще не заросла, тож усе довкруги видно було як на долоні. Ні наметів. Ні багать. Ні Марго.

Я знову заліз у «Зікум» і виїхав на трасу, а відтак рушив на північний схід, до містечка під назвою Голлі-Медовс. Тричі проїхав повз, аж урешті потрапив у нього, — серед дібров і пасовищ, де навіть вказівника не було, воно не надто вирізнялося. Та коли я звернув на путівець і проїхав крізь алею посаджених уздовж дороги дубів і сосон, перед моїми очима постала така сама пустка, як і в «Маєтностях Гроувпойнт». Головна ґрунтівка урвалася, далі простерлося поле. Інших доріг не було видно, але, вийшовши з авта, я угледів на полі кілька фарбованих дерев’яних стовпчиків — гадаю, ними розмічали ділянки. Нічого підозрілого я не занюхав і не побачив, але все одно страх тиснув на груди; спершу я дивувався, звідки він узявся, а потім прийшло розуміння. Вирубавши всі дерева на ділянці під забудову, скраю голого прямокутника будівельники залишили самотній дуб. Він був старий, весь у наростах і ґулях, і страшенно скидався на того дуба в Джеферсон-парку, біля якого ми знайшли Роберта Джойнера, тож я майже був певен, що Марго там, за деревом.