Джон Грін - Паперові міста

І вперше я це чітко уявив: Марго Рот Шпігельман сидить, прихилившись до дерева, погляд застиглий, з рота біжить чорна кров, а Марго вся набрякла і вже не схожа сама на себе — адже я задовго шукав її. Вона гадала, що я з’явлюся раніше. Вона ж довіряла мені настільки, що погукала з собою в ту останню ніч. А я її підвів. І хоча в повітрі не було нічого, крім натяку на майбутній дощ, я був певен, що зараз її знайду.

Аж ні — то було просто дерево, самотній дуб у сріблястому пилку. Я сів, зіпершись на нього спиною, і почекав, аж відсапаюся. Мені було геть недобре від того, що робив усе це я сам-один. Якщо Марго думала, що зустріч з Робертом Джойнером мене до такого підготувала, то вона помилилася. Роберта Джойнера я не знав. Роберта Джойнера я не кохав.

Я вдарив долонями по землі, а тоді заходився гамселити ними, навсібіч летів пісок, аж виступило вже й коріння, та й це не зупинило мене, хоча біль пронизував руки аж до зап’ясть. Досі я не плакав за Марго, а тепер мене прорвало, я лупив по землі та кричав, бо тут ніхто не міг почути, як мені її бракує, бракує, бракує.

Вже змучилися руки й висохли очі, а я все сидів, доки не посіріло світло.

Наступного ранку в школі я застав Бена біля репетиційної, він стояв у затінку дерева, гілки якого звисали мало не до землі, й розмовляв з Лейсі, Радаром і Анжелою. Слухати їх було тяжко: вони обговорювали бал і ворожнечу поміж Лейсі й Беккою абощо. Я чекав нагоди, щоб і собі укинути щось, а коли вона таки випала, резюмував:

— Я вчора довго роздивлявся два недосілки, але нічого не знайшов.

І раптом зрозумів, що розповісти мені нема чого.

Ніхто, по-моєму, і не зацікавився тим повідомленням, крім Лейсі. Поки я говорив про недосілки, вона хитала головою, а потім сказала:

— Я вчора прочитала в інтернеті, що перш ніж накласти на себе руки, люди рвуть стосунки з тими, на кого гніваються. І роздають свої речі. А Марго мені на тому тижні п’ять пар джинсів віддала, сказала, що мені в них буде ліпше, а це неправда, вона ж більш, ну, вигиниста.

Мені Лейсі подобалася, але Марго мала рацію: подруга не минала нагоди підкусити її.

Чомусь, розповівши це, Лейсі розплакалася, Бен її пригорнув, вона тицьнулася йому в плече, а це було нелегко, адже на своїх закаблуках вона була вища за нього.

— Лейсі, нам треба зрозуміти, де вона. Ти побалакай з подругами. Ану ж бо Марго комусь щось казала про паперові міста? Може, згадувала якесь конкретне місце? Може, якийсь недосілок був особливий і щось для неї означав?

Вона знизала плечима, тулячись до Бена.

— Братан, не тисни на неї,— сказав Бен. Я зітхнув, але заткався.

— Я стежу за тим, що відбувається в мережі,— вклинився Радар, — але відтоді як вона зникла, її нік в «Омніпедії» не засвітився.

І всі знову повернулися до теми балу. Лейсі відхилилася від Бенового плеча і, хоча видавалася ще дуже сумною, спробувала всміхнутися, коли Радар з Беном обмінювалися байками щодо купівлі корсажів.

День минав, як завжди — наче в сповільненій зйомці, у постійному тужливому позиранні на годинник. Але зараз ці тортури стали ще нестерпнішими, тому що кожна хвилина, згаяна в школі, була черговою хвилиною без Марго, якої я так і не знайшов.

Єдиним віддалено цікавим уроком виявилася англійська, де д-р Голден звела нанівець увесь чар «Мобі Діка»: виходячи з хибного припущення, що ми всі його вже прочитали, вона зняла річ про капітана Ахава, що схибнувся на ідеї розшукати й убити цього білого кита. Аж дивно було, як розпалювалася вона, розповідаючи про те.

— Ахав — шаленець, що збунтувався проти долі. Ви ж помітили, що він більше нічого не хоче? Він охоплений єдиним стремлінням. А оскільки він є капітаном корабля, ніхто не може його зупинити. Ви можете заперечити — і маєте право, якщо вирішите писати підсумковий твір саме на цю тему, — що Ахав зі своєю одержимістю просто дурень. Але, з іншого боку, можна також сказати, що є в його намірі встряти у наперед програшну битву якийсь трагічний героїзм. Надія Ахава на перемогу — навіженство чи сутність людини?

Я намагався записувати все, що вона казала, бо сподівався упоратися з твором, не читаючи самої книжки. Під час розповіді мені раптом спало на думку, що д-р Голден надзвичайно вдумливо підходить до прочитаного. А ще вона казала, що їй подобається Вітмен. Отож після дзвоника на перерву я дістав «Листя трави» і почав повільно застібати наплічника, чекаючи, аж усі розбіжаться по домівках чи додаткових уроках. Один з однокласників попросив чергову відстрочку попереднього твору, а потім клас таки спорожнів.