Джон Грін - Паперові міста

Затиснувши ліхтаря між плечем і шиєю, я заходився знову обшукувати шухляди, особливу увагу звернувши на стіл, де лежав календар з червнем: серветки, досі нагострені олівці, ділові листи щодо іпотеки, адресовані якомусь Денису МакМейгону, порожня пачка «Мальборо-лайтс», майже повна пляшечка червоного лаку на нігті.

Я взяв ліхтаря, підніс до нього пляшечку і почав її роздивлятися. Лак був такий густий, що здавався чорним, а не червоним. Я цей колір уже бачив. На панелі свого мінівена тієї ночі. Я так захвилювався, що вже й не чув, як будинок рипить. Я, звісно, не був певен, що це та сама пляшечка, але колір таки був той.

І тоді я помітив синю плямку на пляшечці. То була фарба з пальців Марго. Тепер я знав достеменно: вона побувала тут по тому, як ми розлучилися удосвіта. Може, вона тут і живе. Але з’являється тільки поночі. Може, це вона заклеїла діру липкою стрічкою, щоб почуватися захищеною.

І я вирішив, що залишуся до ранку. Якщо Марго тут спала, я теж зможу. Отож я втупив у коротку розмову з самим собою.

Я: Але щурі…

Я: Так, але вони тільки по стриху бігають.

Я: Але ящірки…

Я: Ой, та облиш! У дитинстві ти їм хвости відривав. Ящірок ти не боїшся.

Я: Але щурі…

Я: Нічого вони тобі не заподіють. Вони бояться тебе більше, ніж ти їх.

Я: О’кей, а як же щурі?

Я: Заткайся.

Зрештою, щурі — це дурня, адже я перебував у тому самому місці, де з’являлася жива Марго. У стінах, які бачили її після нашої розлуки; думка про це зігрівала настільки, що мені для заспокоєння вистачало тільки її. Ну, тобто я, звісно ж, не почувався як немовля в обіймах матері, але й подих не забивало мені від кожного шереху. Я помітив, що потому як мені вдалося розслабитися, обшукувати приміщення стало легше. Я знав, що можу виявити тут щось іще, і був до цього готовий.

Я вийшов з контори, пірнувши крізь «тролячу нору» в кімнату з лабіринтом із полиць. Якусь часину я блукав ним. Діставшись протилежної стіни, я поліз крізь наступну «тролячу нору» в порожню кімнату. Сів на килим і притулився спиною до стіни, — зашурхотіла облуплена фарба. Сидів я там недовго — світляна пляма на підлозі, що цідилася з діри в даху, проповзла за цей час трохи більше як на дюйм.

Незабаром мені набридло там сидіти, і я поліз через останню «тролячу нору» в сувенірну крамницю. Понишпорив серед футболок. Дістав з-під вітрини коробку з туристичними брошурами і переглянув їх ще раз — я сподівався знайти записку від Марго, але її там не було.

Повернувся в кімнату, яку став називати бібліотекою. Погортав «Рідерз Дайджест», а потім знайшов стос «Нешинл Джіографік» шістдесятих років, але на коробці з ними було стільки пилу, що я не сумнівався: туди Марго не лазила.

Ознаки людської життєдіяльності я почав помічати, тільки повернувшись у порожню кімнату. На стіні, біля якої лежав килим, я виявив дев’ять дірочок від креслярських кнопок. Чотири з них утворювали квадрат, інші п’ять були всередині нього. Я подумав, що, може, Марго затрималася тут так надовго, аж вирішила повісити якісь плакати, хоч коли ми обшукували її кімнату, нічого наче не бракувало.

Трішки розгорнувши килим, я знайшов там порожню коробку від енергетичних батончиків. І уявив, що Марго тут замешкала: подумки бачив, як вона сидить на цьому килимі спиною до стіни і жує свої батончики. Вона сама, і їсти нема чого. Може, раз на день вона їздить до крамниці і купує там собі канапку і «Mountain Dew», але більшу частину дня проводить тут, на цьому килимі. Сумний вийшов той образ, не могло воно так бути: тут було дуже самотньо і геть не схоже на Марго. Але всі свідчення за останні десять днів приводили мене до несподіваного висновку: здається, Марго — бодай деколи — була геть не схожа на Марго.

Ще трішки розгорнувши килим, я знайшов синю в’язану ковдрочку, тонку майже як газета. Я вчепився в неї, притулив до обличчя і… Боже, ось воно! Її запах. Бузковий шампунь, мигдальне молочко для тіла, а з-під цих ароматів пробивається солодкий запах шкіри.

І я знову уявив, як щоночі Марго розгортає килим наполовину, щоб не торкатися стегном бетонної стіни, і лягає на бік. Заповзає під ковдру, решта килима служить їй подушкою, — і засинає. Але чому саме тут? Тут хіба краще, ніж удома? І якщо вже тут так добре, чому вона поїхала? Якихось речей я уявити не міг — і усвідомлював це, — бо насправді не знав Марго. Знав, як вона пахне, знав, як вона поводиться зі мною і як з іншими, знав, що вона любить «Mountain Dew» і пригоди, любить усе драматизувати, знав, що вона кумедна і розумна, і взагалі набагато яскравіша, ніж усі інші. Але я не знав, що привело її сюди, що змусило її тут затриматися, що змусило її поїхати звідси. Я не знав, чому вона, маючи таку силу-силенну платівок, ніколи не казала про свою любов до музики. Я не знав, що вона робила ночами, опустивши жалюзі й зачинивши двері, усамітнившись у своїй кімнаті, в яку нікого не пускала.