Деніел Кіз - Таємнича історія Біллі Міллігана

— А в якому напрямку Бруклін? — запитав Філіп у дівчини-гіда.

— Онде, — показала вона. — Бачите оті три мости? То Вільямсбурзький, Мангеттенський і Бруклінський мости.

— Туди мені й тре’, — мовив юнак.

Він спустився на ліфті вниз, упіймав таксі й кинув водієві:

— До Бруклінського мосту.

— До Бруклінського мосту? — перепитав той.

— Я, здається, ясно сказав, — буркнув Філіп, закидаючи до салону спортивну сумку.

— Збираєтеся з нього стрибати чи, може, купити бажаєте? — пожартував водій.

— Стули хліборізку, приятелю. Газуй і прибережи свої гівняні жарти для нетутешніх.

Таксист висадив Філіпа біля мосту, і той почав його переходити. Свіжий вітерець приємно холодив обличчя. На середині мосту хлопець зупинився й поглянув униз. Стільки води! Це було гарно до нестями. Зненацька Філіп геть розкис. Із якоїсь незрозумілої причини його просто посеред мосту пройняв такий смуток, що хлопець не міг ані кроку вперед ступити. Закинувши сумку на плече, він розвернувся і почвалав назад до Мангеттена.

На душі у Філіпа ставало дедалі гірше. Ось він прибув до Нью-Йорка, а втіхи з того ніякої. Йому конче необхідно було щось побачити, побувати в якомусь місці, одначе він не знав, ані що його надить, ані де це шукати. Він ускочив до першого-ліпшого автобуса, доїхав до кінцевої зупинки, там пересів на інший автобус, а згодом і на ще один, придивляючись у вікно до людей і будинків, не уявляючи, куди їде і що сподівається знайти.

Він зійшов біля якогось торговельного центру і знічев’я там поблукав. Посередині торговельного центру був фонтан, куди люди кидали дріб’язок, загадуючи бажання. Філіп укинув у воду пару монет. Він саме збирався жбурнути туди ще й третього четвертака, аж раптом відчув, що хтось торсає його за рукав. Маленьке чорношкіре хлоп’я дивилося на нього знизу вгору великими благальними очима.

— Ох, трясця, — бовкнув Філіп, кидаючи монету малому. Той широко посміхнувся й почимчикував геть.

Філіп підняв сумку. Депресія почала вгризатися в його нутро, завдаючи такого болю, що хлопець на мить закляк, а потім здригнувся всім тілом і зійшов зі сцени.

Девід заточився під вагою сумки і впустив її додолу. Для хлопчини, якому ще й дев’яти не було, вона виявилася заважкою. Він волоком потягнув сумку за собою, розглядаючи вітрини й намагаючись збагнути, що це за місце і як він сюди потрапив. Девід присів на лавку, роззирнувся навкруги й побачив, що неподалік граються діти. Якби ж то він міг погратися з ними… Врешті-решт Девід підвівся, почав було знову волокти за собою сумку, проте вона була така важелезна, що він просто покинув її там і пішов собі.

Він забрів до крамниці армії і флоту, де його увагу привернули рації та сирени. Взявши до рук чималу пластикову кулю, Девід тицьнув якусь кнопку. Заревіла сирена, і всередині кулі заблимало червоне світло. З переляку Девід кинув кулю і дременув. Зовні він налетів на притулений до стіни велосипед торговця морозивом і розпоров собі лікоть, але, не спиняючись, полопотів далі.

Побачивши, що за ним ніхто не женеться, Девід перейшов на крок і побрів містом, думаючи, як тепер знайти дорогу додому. Дороті вже, певно, непокоїться, де це його носить. До того ж він страшенно зголоднів. Йому схотілося морозива. Девід вирішив, що запитає дорогу в першого зустрічного поліцейського. Артур завжди повторював, що, заблукавши, слід звертатися по допомогу до «боббі» [17] «Боббі» — сленгове слівце на позначення англійських (а особливо лондонських) поліцейських. Воно походить від імені сера Роберта Піла, котрий у 1829 році запровадив у Лондоні поліцейську службу. .

Аллен вийшов на сцену, кліпаючи очима.

Він купив у вуличного торговця морозиво на паличці й почав його розгортати, крокуючи вулицею, аж раптом побачив, що за ним спостерігає маленька замурзана дівчинка.

— А хай йому грець, — зронив Аллен, простягаючи дитині морозиво. Його завжди розчулювала малеча, а надто та, що дивилась на нього великими голодними очима.

Він повернувся до рундука з морозивом.

— Мені ще одну порцію.

— А ти, приятелю, нівроку зголоднів, еге?

— Краще припни язика і дай морозиво.

Ласуючи на ходу морозивом, Аллен вирішив, що треба зав’язувати з надмірною співчутливістю до дітей. Який із нього пройдисвіт і маніпулятор, якщо будь-яке маля може з нього мотузки вити?

Він трохи погуляв, роздивляючись колосальні будівлі на вулицях Чикаго (як він щиро вважав), а тоді сів на автобус до середмістя. Аллен знав, що сьогодні їхати до аеропорту О’Хара вже пізно. Доведеться заночувати тут, у Чикаго, й вилетіти до Колумбуса вже завтра вранці.