Деніел Кіз - Таємнича історія Біллі Міллігана

— Уся процедура займає лише сорок п’ять секунд. Сто шістдесят чоловік повинні встигнути помитись і вдягнутись менш ніж за десять хвилин. Я хочу, щоб завтра вранці ми швидше за всіх упорались із рутиною. Ми станемо ротою почесної варти!

Наступного ранку рота Міллігана першою з’явилась на шикуванні. Аллен був дуже втішений, а Томмі сказав, що вже розробляє нові способи заощадити час. Міллігана нагородили медаллю «За відмінну службу».

Минуло два тижні, і все зійшло на пси. Аллен зателефонував додому і довідався, що Чалмер знову побив Дороті. Рейджен оскаженів, Артурові, як завжди, було байдуже, а найгірше ця звістка вплинула на Томмі, Денні й Аллена, в яких почалась депресія. І для них усіх знову настали буремні часи.

Шон взував черевики не на ту ногу і забував зав’язувати шнурки. Девід ходив нечупарою. Філіп усвідомлював, що він у війську, проте чхати на це хотів. Хлопці зі сто дев’ятої роти швидко збагнули, що з їхнім старшиною не все гаразд. Одного дня він міг бути зразковим командиром, а вже наступного — сидіти склавши руки і плескати язиком, у той час як поруч росла гора паперів, яким необхідно було дати раду.

Потім вони помітили, що старшина ходить уві сні. Коли йому про це розповіли, Томмі взяв за звичку прив’язувати себе вночі до ліжка. Кінець кінцем у Міллігана забрали командування ротою. Для Томмі це стало ударом.

Денні за першої-ліпшої нагоди відлежувався в лазареті. Артура вабила гематологічна лабораторія.

Одного дня штаб відрядив до Міллігана слідчого з перевіркою. Коли той прийшов, Філіп валявся на койці просто в мундирі, нап’явши білосніжного картуза на носаки черевиків, і розважався тим, що метав на відстань гральні карти.

— Що тут коїться? — суворо запитав капітан Саймонз.

— Встань, коли до тебе звертаються, юначе, — докинув його помічник.

— Ідіть під три чорти, — відповів Філіп.

— Я — капітан. Як ти смієш…

— Та хоч сам Ісус Христос, — урвав Філіп, — мені це до одного місця. Забирайся геть. Через тебе я не влучаю.

Коли викликали головного старшину Ренкіна, Філіп розмовляв із ним так само зухвало.

12 квітня 1972 року, через два тижні й чотири дні після того, як Томмі вступив до лав військово-морського флоту, Філіпа передали до рук Комісії з психологічного оцінювання військовослужбовців.

Його командир написав у доповідній таке: «Спочатку цей хлопець був у моїй роті старшиною, та потім зледачів і тільки те й робив, що прискіпувався до підлеглих. Коли я позбавив його повноважень, він почав що не день бігати до лазарету. Ситуація дедалі погіршувалась. Він постійно знаходив якісь виправдання, щоб не ходити на заняття. Тепер хлопець суттєво відстає в підготовці від решти роти і геть пустився берега. За ним потрібен пильний нагляд».

Психіатр поговорив із Девідом, котрий не розумів, чого від нього хочуть. У штабі перевірили отриману з Огайо документацію на Міллігана і виявили, що той лікувався у психіатричному шпиталі, про що збрехав, заповнюючи анкету під час вербування. У звіті флотського психіатра писалося: «Йому бракує зрілості та врівноваженості, котрі є необхідною запорукою для служби на флоті. Рекомендується його комісувати через психологічну непридатність».

1 травня, через місяць і один день після вступу до військово-морських сил, Вільяма Стенлі Міллігана комісували з доброю характеристикою.

Йому виплатили вихідну допомогу і вручили квиток на літак до Колумбуса. Однак, прямуючи з бази Ґрейт Лейкс до чиказького аеропорту О’Хара, Філіп познайомився з двома новобранцями, котрі отримали відпустку і саме їхали додому, до Нью-Йорка. Замість скористатися своїм авіаквитком Філіп сів разом із ними на автобус. Він хотів побачити Нью-Йорк — своє рідне місто, у якому він, утім, іще ніколи не бував.

На нью-йоркському автовокзалі Філіп попрощався з супутниками, закинув на плече спортивну сумку з пожитками і рушив уперед. Узявши з інформаційного стенду карту і різні брошурки, Філіп подався на Таймс-сквер. Він почувався наче риба у воді. Вулиці, акцент — усе здавалося знайомим. Філіп немовби нарешті опинився вдома.

Два дні він вивчав місто. Поплив поромом на Стейтен-Айленд, потім побував біля статуї Свободи, а тоді, взявши Бетері-парк за відправну точку, почав гуляти вузенькими вуличками, що відгалужувалися від Волл-стрит, і дійшов аж до Ґринвіч-Віллідж. Він попоїв у ресторанчику з грецькою кухнею і влаштувався на нічліг у дешевому готелі. Наступного дня Філіп вирушив на ріг П’ятої авеню й Тридцять четвертої вулиці і, задерши голову, помилувався на Емпайр-стейт-білдинг. Приєднавшись до екскурсії, він піднявся на верхівку хмарочоса і став роздивлятися місто.