Деніел Кіз - Таємнича історія Біллі Міллігана

У свої тридцять шість років Джонні, осліплий на ліве око і кремезний, як борець, більше скидався на її батька, ніж на супутника життя, думала Дороті.

— Тобі не варто стільки курити, — озвалася вона.

Він загасив цигарку в попільничці й засунув руки в кишені.

— Щось я не в гуморі виходити сьогодні на сцену, — промовив він.

— Ти й так цього місяця забагато виступів пропустив, Джонні.

Він глянув на неї вбивчим поглядом, і вона прикусила язика. Джонні вже було відкрив рота, й жінка приготувалася почути щось в’їдливе, коли до кімнати увійшов лікар.

— Пане і пані Моррісон, ми вважаємо, що з вашим сином усе буде гаразд. Пухлина блокує його стравохід, але ми дамо їй раду. Зараз ваш хлопчик у стабільному стані. Їдьте додому. Ми зателефонуємо вам, якщо будуть які-небудь зміни.

Біллі вижив. У перший рік свого життя він майже не вилазив із різних шпиталів у Маямі. Коли Джонні й Дороті їхали удвох на гастролі, Біллі й Джимбо залишалися з Мімі або в дитячому садочку-інтернаті.

Коли Біллі виповнився один рочок, Дороті завагітніла втретє. Джонні запропонував їй поїхати на Кубу, де можна було зробити аборт, але вона не погодилась. Через багато років Дороті пояснила дітям, що не хотіла брати на душу смертний гріх. У переддень нового, 1956 року з’явилася на світ Кеті Джо. Витрати на медичні послуги стали для Джонні непосильним тягарем. Він заліз у борги, почав більше грати і відчайдушніше пити. Якось Дороті довідалася, що він узяв у лихварів позику на шість тисяч доларів. Жінка влаштувала йому скандал. Він здійняв на неї руку.

Восени 1956 року Джонні шпиталізували через гостре алкогольне отруєння і депресію. Проте 19 жовтня його відпустили додому, щоб наступного дня він міг відсвяткувати з сім’єю п’ятий день народження Джимбо. Коли Дороті повернулася пізно ввечері з роботи, Джонні сидів, схилившись на стіл. На підлозі поруч із ним стояла переполовинена пляшка скотчу і валявся порожній флакон від снодійних пігулок.

Як пригадував Учитель, у найпершого уявного друга Біллі не було імені. Одного дня, за чотири місяці до свого четвертого дня народження, Біллі сидів у своїй кімнаті наодинці з іграшками, самотній і знуджений. Джимбо не бажав із ним гратися, Кеті була ще замала, а татові було не до нього — він читав книжку. Раптом Біллі побачив чорнявого хлопчика, що сидів навпроти, пильно спостерігаючи за ним великими карими очима. Біллі підштовхнув до нього солдатика. Хлопчик узяв фігурку, посадив до кузова іграшкової вантажівки і заходився катати її вперед і назад, туди і сюди. Вони не розмовляли, але це однаково було краще, ніж скніти на самоті.

Того вечора Біллі й безіменний хлопчик побачили, як тато Біллі підійшов до шафки з ліками і взяв флакон пігулок. У люстерку віддзеркалювалось татове обличчя. Він витрусив на долоню геть усі жовтенькі капсули і проковтнув їх, а тоді пішов і сів до столу. Біллі вклався у своє ліжечко. Його безіменний друг зник. Посеред ночі Біллі розбудив мамин лемент. Він бачив, як вона кинулася телефонувати в поліцію. Потім Біллі й Джимбо стояли біля вікна, дивлячись, як татка вивозять із будинку на каталці й забирають геть на машині з увімкненими мигалками.

У наступні дні тато не повертався, щоб погратися з Біллі, мама ходила сумна і заклопотана, Джимбо не було, а Кеті була ще занадто маленькою для ігор. Біллі спробував було з нею побавитись і поговорити, але мама сказала, що Кеті — крихітна тендітна дівчинка і з нею потрібно поводитися дуже-дуже обережно. Тому, коли Біллі знову занудьгував і відчув себе страшенно самотнім, він стулив повіки й заснув.

За мить Крістін розплющила очі й наблизилася до колиски, де лежала Кеті. Коли Кеті заплакала, Крістін одразу зрозуміла з виразу її обличчя, чого та хоче. Крістін підійшла до гарної пані і сказала, що Кеті голодна.

— Дякую, Біллі, — відповіла Дороті. — Ти в мене такий молодець. Приглядай за своєю сестричкою, поки я зготую вечерю. А перед тим, як іти на роботу, я почитаю тобі казочку на ніч.

Крістін не знала, хто такий Біллі і чому до неї так звертаються, та вона зраділа, що їй дозволили погратися з Кеті. Вона взяла червоний фломастер і намалювала для Кеті лялечку на стіні поруч із колискою.

Потім Крістін почула чиїсь кроки. Підвівши голову, вона побачила, що гарна пані сердито дивиться на помальовану стіну і на фломастер у Крістіниній долоньці.

— Так погано робити! Погано! Погано! — почала її шпетити Дороті.