Деніел Кіз - Таємнича історія Біллі Міллігана

Доти Біллі просто вірив на слово, коли йому казали, що він страждає на розлад множинної особистості. Сам він цього не відчував. Біллі помічав за собою хіба те, що він втрачає час і періодично чує голоси. Він не сумнівався, що лікарі кажуть правду про розщеплення особистості, просто не відчував на собі його проявів. І ось нині Біллі вперше побачив усе на власні очі. Вперше по-справжньому усвідомив, що відбувається.

Біллі з боязким здивуванням дивився на Рейджена, котрий пояснював про список із двадцяти чотирьох імен і про небажаних персон.

Ошелешено розтуливши рота, юнак слухав, як Рейджен розповідає, що всі особистості завдячують своїми знаннями та вміннями Учителеві. Але хто ж такий цей Учитель?

«Учитель — тсе є всі ми, всі Біллі в одному. Але сам Біллі про тсе не здогадується», — прозвучав з екрану Рейдженів голос.

Лікар Кол спостерігав за тим, як Біллі враз обм’як. На юнака накотилася кволість, його кинуло в піт.

Біллі вийшов із кабінету мікрохвильової терапії і побрів сходами на третій поверх. Зустрічні люди віталися з ним, однак Біллі не відповідав. Перетинаючи майже безлюдний вестибюль відділення РІТ, він відчув новий напад слабкості, і впав, тремтячи, у найближче крісло.

Він — Учитель.

Це він — джерело інтелекту, сили, художнього обдарування, вміння вислизати з пут.

Він намагався все це збагнути. Отже, спочатку існувала тільки стрижнева особистість. Тільки той Біллі, який з’явився на світ і отримав свідоцтво про народження. А тоді він узяв і розпався на багато частинок. Але за всіма тими розрізненими частинками завжди стояло таке собі безіменне єство — той, кого Рейджен назвав Учителем. Ця незрима, розщеплена, безтілесна сутність і породила всіх інших. Учитель створив цих дітей і цих монстрів, а отже, має одноосібно нести на своїх плечах увесь тягар відповідальності за їхні злочини.

Якби всі двадцять чотири людини злилися в одне ціле, то стали б Учителем. Це і був би справжній Біллі. Юнакові було цікаво, на що це було б схоже і чи відчув би він щось узагалі. Лікареві Колу необхідно зустрітися з Учителем. Це дуже допомогло б у лікуванні. Та й письменникові варто познайомитися з Учителем, адже той міг би розповісти про всі-всі події з їхнього життя.

Біллі заплющив очі й відчув, як дивний жар піднімається від його ніг, розтікається його тулубом, сягає рук і плечей, заповнює його голову. Він відчув, як усе його тіло тремтить і пульсує. Він подивився собі під ноги і побачив, що стоїть на сцені, у світляній плямі. Сліпуче біле світло різало йому очі. Дивлячись на це сяйво, Біллі раптом нутром відчув, що його люди повинні гуртом вийти на сцену — всі водночас, усі без винятку. І вони ступили з тіней на світло, і він був із ними, і сяйво огорнуло їх, і всі вони почали падати, розтинаючи простір із карколомною швидкістю, і у своєму скаженому польоті вони спліталися, з’єднувалися, зливалися в єдине ціле…

А потім падіння скінчилося.

Він судомно зчепив пальці і підняв руки перед собою, розглядаючи їх. Тепер він зрозумів, чому минулого разу йому не вдалося досягнути повного злиття. Тоді ніхто ще не знав про решту його людей. Зараз у ньому об’єдналися всі його творіння, пам’ять заполонили їхні вчинки та думки. До нього повернулися спогади про все, що відбувалося з раннього дитинства аж до цієї миті. Він пізнав усіх породжених ним особистостей — і вдалих, і недолугих, яких Артур охрестив небажаними персонами й намагався контролювати, а потім і приховати, соромлячись їх. Він тепер знав про себе все: всі дивацтва своїх людей, усі їхні життєві трагедії, всі приховані злочини. Він також знав, що відтепер про будь-які події, котрі він згадуватиме і переповідатиме письменникові, дізнаватимуться інші двадцять три його «я». І коли вони почують історію свого життя, коли білі плями в їхній пам’яті заповняться, це змінить їх назавжди і вороття вже не буде. Від цієї думки Біллі стало сумно, мовби він щось утратив. Та чи надовго?

Він відчув, що хтось наближається до нього вестибюлем, і повернувся поглянути, хто це. Деякі з його людей, збагнув він, уже зустрічали цього маленького лікаря.

Лікар Кол ішов вестибюлем відділення РІТ, прямуючи до сестринського посту, аж раптом побачив, що поблизу кімнати, де пацієнти зазвичай збиралися, щоб подивитись телевізор, сидить у кріслі Біллі. Принаймні, так психіатрові здалося на перший погляд. Але щойно юнак звівся на ноги і розвернувся до нього обличчям, Кол усвідомив, що це не той Біллі, якого він знав, і точно не одна з особистостей, яких лікареві випадало бачити. Була в його рухах незвична невимушеність, а його відкритий, щирий погляд пробуджував симпатію. Кол збагнув, що з юнаком щось трапилось. На його думку, вкрай важливо було показати пацієнтові, що його лікар достатньо уважний, аби без зайвих слів зрозуміти його стан. Психіатр мусив ризикнути. Він склав руки на грудях і сказав, дивлячись просто у проникливі очі свого підопічного: